Джек Лондон - Поклик пращурів

Загальний настрій команди одразу ж піднявся. Вона відновила свою колишню згуртованість, і собаки знову мчали у посторонках як один. Біля порогів Рінк-Репідс до команди додали двох чистопородних хаскі, Тіка та Куну; швидкість, з якою приборкав їх Бак, захопила Франсуа. Він вигукнув:

– Ніколи ще не бачив такого собаку, як цей Бак! Ні, ніколи! Їй-богу, він тисячі доларів вартий! Га? Що скажеш, Перро?

Той кивнув. Бак побив рекорд, і запряжка день за днем долала відстань.

Дорога була чудовою, добре втоптана і тверда, більше не падав сніг, з яким би довелося боротися. Погода стояла не дуже холодна. Температура знизилася до п’ятдесяти градусів і залишалася на цьому рівні протягом усієї поїздки. Чоловіки керували запряжкою по черзі, а собак тримали у постійному русі, але з нечастими зупинками.

Тридцятимильна Річка була порівняно добре вкрита кригою, тож упродовж одного дня вони здолали зворотний шлях, який раніше зайняв у них десять днів. За день зробили шістдесятимильний кидок від підніжжя озера Ле-Барж до порогів Вайт-Горс-Репідс. Через Марш, Тегіш та Беннетт (сімдесят миль озер) пролетіли так швидко, що той, чия черга була їхати, а не поганяти, ковзав за санями на буксирі, прив’язавши мотузку. І останньої ночі другого тижня вони здолали Білий Перевал та спустилися до вогнів Скагвея {15} 15 Скагвей… Бак і поштові сани поверталися на південь Скагвейською дорогою. Містечко Скагвей (тепер називається Скегвей) забезпечувало кращий доступ для суден і невдовзі замінило Дайю, ставши головним пунктом відправки для золотошукачів. й кораблів, що виднілися внизу.

Це був рекордний рейс. Упродовж двох тижнів вони щодня долали в середньому сорок миль. Три дні Перро і Франсуа гордо походжали головною вулицею Скагвея. Їх завалювали пропозиціями випити, тимчасом, як запряжка постійно перебувала в центрі уваги натовпу, що складався з піжонів та гонщиків на собаках. Потім трьох або чотирьох західних головорізів, які прагнули пограбувати містечко, прошили кулями, наче рукавички, і публіка зацікавилась іншими кумирами. Далі надійшли офіційні накази. Франсуа покликав Бака, обійняв і заплакав над ним. То був останній раз, коли пес бачив Франсуа та Перро. Як й інші люди, вони залишили у житті Бака хороші спогади.

Ним та його друзями став керувати якийсь метис-шотландець, і разом з дюжиною інших запряжок Бак вирушив назад, у важку подорож до того ж таки Доусона. Тепер уже не було легкої їзди та рекордного часу, лише щоденна важка праця з тяжким вантажем позаду; бо це була поштова запряжка, що везла звістки від світу до людей, які шукали золото у тіні Полюса.

Баку це не подобалося, але він добре витримував таку роботу, надихався нею, беручи приклад з Дейва та Сол-лекса, і бачив, що його товариші, незалежно від запалу, роблять свій внесок у справу. Це було одноманітне життя, що текло з машинною регулярністю. Кожен день нагадував інший. Щоранку певної години виходили кухарі, подорожні розпалювали вогнища, з’їдали сніданок. Опісля, поки одні розбирали табір, інші запрягали собак, і вони вирушали в дорогу. Зупинялися тільки за годину до настання темряви, що давала про себе знати заходом сонця. Увечері розбивали табір. Одні ставили намети, інші рубали дрова та соснові гілки для ліжок, ще інші носили кухарям воду або лід. Годували і собак. Для них це був єдиний цікавий утинок часу за весь день, хоч і згодом, після того, як вони з’їдали рибу, було добре з годинку повештатися без діла, разом з іншими собаками, яких було більше ста. Серед них були запеклі вояки, але три переможні бійки з найлютішими вивели Бака на вершину, тому коли він наїжачив шерсть і вишкірився, вони забралися з його дороги.

Мабуть, найбільше Бак полюбляв лежати біля вогню, підібгавши під себе задні лапи, а передні простягнувши до багаття, та, піднявши голову і сонно кліпаючи, дивитися на полум’я. Іноді згадував про великий дім судді Міллера у сонячній долині Санта-Клара й цементний басейн, Ізабель, мексиканського безшерстого собаку, і Тутса, японського мопса; але ще частіше він згадував чоловіка у червоному светрі, смерть Керлі, велику бійку зі Шпіцем та смаколики, які з’їв або хотів би з’їсти. Бак не тужив за домом. Сонячний край був дуже туманним і далеким, тож такі спомини не мали над ним влади. Набагато сильнішими були спогади про його спадковість, що давала те, чого він ніколи раніше не бачив; інстинкти (які були споминами його предків, що стали звичками), котрі пізніше зникли, а потім прискорились і ожили в ньому.