Джек Лондон - Поклик пращурів

Іноді, коли він лягав там і, сонно кліпаючи, дивився на полум’я, здавалося, що це полум’я від іншого вогнища, а перед ним не кухар-метис, а зовсім інший чоловік. Цей інший чоловік мав коротші ноги та довші руки, м’язи його були тягучими й вузлуватими, а не круглими та розбухлими. Волосся мав довге і заплутане, а череп скошений від очей до тім’я. Видавав дивні звуки і, здавалося, дуже боявся темряви, в яку постійно вдивлявся, стискаючи в руці, що звисала посередині між коліном та ступнею, палицю з важкою каменюкою на кінці. Він був майже голий, зі спини трохи звисала обірвана та попалена вогнем шкура, але тіло заросло волоссям. У деяких місцях, на грудях, плечах і на зовнішньому боці передпліч та стегон, воно заплутувалося, перетворюючись майже на товсте хутро. Він стояв не прямо, а нахиливши тулуб та зігнувши ноги в колінах. У його тілі були своєрідна пружність або еластичність, майже котяча, й різка настороженість, як у людини, котра жила в постійному страху перед видимим та невидимим.

Іншим разом цей волохатий чоловік сидів навпочіпки біля вогнища і спав, поклавши голову між ніг. У таких випадках його лікті лежали на колінах, а долоні стискалися над головою, ніби проливаючи дощ з волохатих рук. А за вогнем, в оточенні темряви, Бак бачив багато вугликів, парами, завжди парами, котрі, як він розумів, були очами великих хижаків. Він чув, як їхні тіла з хрускотом продиралися через підлісок та шум, який вони створювали вночі. Дрімаючи на березі Юкона та лінивими очима поглядаючи на вогонь, Бак відчував, як від цих звуків і картин з іншого світу в нього здиблюється шерсть від спини до самої шиї, аж доки не починав приглу шено скавучати або тихо гарчати, а кухар-метис кричав: «Гей ти, Баку, ану прокидайся!». Після того цей інший світ зникав, і перед очима в нього виникав реальний, пес підводився, позіхав та потягувався, ніби спав.

Це була важка подорож з поштою за спиною, і тяжка праця виснажувала їх. Діставшись Доусона, собаки схудли й почувалися погано, тому мали б відпочити днів десять чи хоча б тиждень. Але через два дні їх знову погнали берегом Юкона від казарм, із вантажем листів для зовнішнього світу. Собаки були змучені, погоничі бурчали, а на додачу до всього злого щодня падав сніг. Це означало грузьку дорогу, більше навантаження на кур’єрів і важчу їзду для собак; однак погоничі усе-таки виконували свої обов’язки і старанно дбали про собак.

Щовечора вони навідувалися передусім до собак. Ті їли раніше за погоничів, і ніхто не шукав ковдру, не оглянувши лапи своїх чотирилапих. Та сили собак усе одно танули. Від початку зими вони проїхали тисячу вісімсот миль, тягнучи сани на виснажливу відстань; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки і найсильнішому. Бак витримав це, підштовхуючи своїх товаришів до роботи і зберігаючи дисципліну, хоча теж дуже змучився. Біллі щоночі плакав та скиглив уві сні. Джо був похмурішим, аніж завжди, а Сол-лекс не підпускав до себе з ніякого боку – хоч сліпого, хоч зрячого.

Але найбільше страждав Дейв. Щось із ним було не так. Він ставав похмурішим та дратівливішим, а одного разу, коли розбили табір, зробив собі кубло там, де його нагодував погонич. Вилізши із запряжки, Дейв не піднімався на ноги, аж доки вранці не наставав час запрягання. Іноді, вже у посторонках, смикаючись од раптової зупинки саней або від напруги при старті, Дейв кричав од болю. Погонич оглядав його, але не міг нічого знайти. Цей випадок зацікавив усіх інших візників. Вони обговорювали його за їжею і курячи останні люльки перед сном, а одного вечора провели нараду. Пса витягнули з кубла до вогнища й там тиснули та штрикали багато разів, аж доки він не починав кричати. Щось усередині нього було не так, але вони не виявили ні зламаних кісток, ані причини хвороби.

Коли дісталися Кассіарської мілини {16} 16 Кассіарська мілина… Згадка про місце між з’єднанням тридцятимильної ділянки річки Юкон і річок Гуталінгва (Теслін) та Біг-Салмон. , собака так заслаб, що падав у запряжці. Шотландець-метис оголосив зупинку і витягнув Дейва із запряжки, поставивши на його місце наступного собаку, Сол-лекса. Таким чином хотів дати відпочинок Дейву, дозволивши йому вільно бігти за санями. Але, незважаючи на хворобу, Дейв опирався, бурчав і гарчав, поки розв’язували посторонки, а коли побачив Сол-лекса на місці, яке займав так довго, гірко завив. Будучи смертельно хворим, він усе одно відчував запал подорожі й не міг стерпіти те, що його роботу виконуватиме інший собака.