Джек Лондон - Поклик пращурів

Першого дня вони дісталися Сіксті-Майл, пройшовши шістдесят миль; а другого вже наблизилися до Пеллі. Але такий чудовий успіх вартував Франсуа чималих клопотів та нервів. Підступний бунт, що підняв Бак, зруйнував єдність запряжки. Собаки більше не мчали у запрягу як одне ціле. Бак заохотив бунтівників, і вони чинили різноманітні дрібні капості. Шпіц уже не був лідером, якого боялися. Колишній трепет зник, і всі кидали виклик його авторитетові. Пайк одного вечора поцупив у нього пів порції риби, проковтнувши здобич під захистом Бака. Іншого вечора Даб та Джо побили Шпіца, змусивши його відмовитися від покарання, на яке ті заслуговували. Навіть добродушний Біллі став не таким добродушним і не скавучав так примирливо, як колись. Бак уже не проходив мимо Шпіца без гарчання й загрозливо наїжаченої шерсті. Його поведінка була фактично хуліганською, і він хвалькувато розгулював перед самісіньким Шпіцевим носом.

Спад дисципліни вплинув і на стосунки між собаками. Вони частіше сварилися та гризлися між собою, вили так, що табір інколи перетворювався на божевільню. Лише Дейв і Сол-лекс залишилися незворушними, хоча нескінченні сварки змушували їх дратуватися. Франсуа вигукував дивну варварську лайку, марно лютуючи, тупав ногами по снігу і рвав на собі волосся. Його батіг постійно гуляв собачими спинами, але користі від того було небагато. Щойно Франсуа повертався до них спиною, усе починалося знову. Він підтримував Шпіца батогом у той час, як Бак підтримував решту запряжки. Франсуа знав, що за усією цією проблемою стоїть Бак, і Бак це знав; але Бак був занадто розумним, щоб його спіймали на гарячому. Він чесно працював у запрягу, бо ця важка праця давала йому задоволення; і все ж іще більше задоволення пес отримував від того, що хитро прискорював боротьбу серед своїх напарників і заплутував сліди.

Одного разу після вечері, у гирлі Техіни, Даб натрапив на зайця-снігоступа, але не встиг його спіймати. За секунду уся запряжка побігла свіжими слідами. За сто ярдів від них був табір Північно-Західної поліції, з п’ятдесятьма собаками, усі хаскі, які приєдналися до погоні. Заєць побіг річкою вниз, звернув у маленький струмок, замерзла крига якого витримала його. Він легко біг сніговою поверхнею, тимчасом, як собаки прокладали собі шлях з великими зусиллями. Бак вів зграю із шістдесяти собак, долаючи поворот за поворотом, але не міг наздогнати здобич. Він мчав, завиваючи від задоволення, його розкішне тіло миготіло в тьмяному й білому місячному світлі. І так само, стрибками, ніби якийсь блідий морозний привид, попереду миготів снігоступ.

Уся хвиля давніх інстинктів, що у певні періоди виганяє людей зі шумних міст на ліси та рівнини вбивати живих істот спеціально виготовленими свинцевими кульками, жага крові, радість від убивства – все це зараз оволоділо Баком, тільки було йому набагато ближчим. Він біг на чолі зграї, гнав дичину, живе м’ясо, щоб убити його власними зубами і вмити писок у теплій крові.

Є екстаз, що позначає вершину життя, вище за яку воно не може піднятися. І таким парадоксальним є життя, що цей екстаз настає тоді, коли істота почувається найбільш живою, і заполонює у вигляді повного забуття про те, що ти живий. Цей екстаз, це забуття життя приходить до митця, оточуючи його вогняною стіною натхнення; приходить до солдата, який божеволіє від війни на полі бою й відмовляється йти на постій; цей самий екстаз спізнав і Бак, який вів зграю та, виючи по-вовчому, мчав за їжею, що була ще жива й утікала від нього у місячному світлі. Він вихлюпнув потаємне своєї природи, частини єства, що були глибшими за нього і брали витоки в утробі Часу. Ним керувала справжня пульсація життя, припливна хвиля буття, кожен його м’яз, суглоб, сухожилля відчували ідеальну радість від усього того, що було не смертю, а полум’яним і шаленим самовираженням у русі, захопленим летом під зірками й над поверхнею нерухомої мертвої матерії.

Але Шпіц, завжди холоднокровний та розважливий навіть у найкращому настрої, залишив зграю і побіг напереріз вузькому перешийкові, де струмок робив довгий поворот. Бак не знав про це і, коли обігнув поворот, то морозний привид зайця ще миготів перед ним. Та раптом на стежку перед зайцем вискочив інший, ще більший привид. Це був Шпіц. Заєць не зміг повернути, і коли білі зуби зламали йому шию у повітрі, заверещав голосно, наче поранена людина. Зачувши цей звук, крик Життя, що впало з вершини у лапи Смерті, уся зграя, котра бігла за Баком, злилася у пекельному хорі захоплення.