Філіппо поплентався на верхню терасу під дахом палацу. Там він сів у куток, підпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до пані, а затим прийшов прислужник із тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пізно ввечері він усе ще сидів вгорі, сама пані піднялася до нього, тримаючи ліхтар у руці. Вона зупинилася перед карликом і якусь хвилю дивилася на нього.
– Чому ти не встаєш? – запитала вона перегодя. Карлик не відповів. – Чому ти не встаєш? – запитала вона ще раз.
Тоді маленький чоловічок подивився на неї й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?
– Це не я зробила, – виправдовувалася пані.
– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бідкався карлик. – О, мій любий! О, Фіно! О, мій Фіно!
І тут Маргеріта розізлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Він поплентався слідом за нею, не промовивши жодного слова, і три дні мовчав, мов мрець. Його не цікавила їжа, і він не звертав жодної уваги на те, що відбувалося довкола нього та про що говорили люди.
У ці дні молоду пані охопив великий неспокій. Вона почула звідусіль такі слова про свого нареченого, що це її дуже занепокоїло. Хотілося знати, чи справді молодий пан Морозіні у своїх мандрах увивався за жінками й мав на Кіпрі та в інших місцях безліч коханок. Воно так було й насправді, і Маргеріта почала вагатися, її охопив страх, і про нову подорож свого нареченого, що мала відбутися невдовзі, вона тепер думала, гірко зітхаючи. Врешті-решт Маргеріта не могла цього більше витримати й одного ранку, коли Бальдассаре був у неї вдома, вона йому все розповіла, не приховавши жодного свого побоювання.
Він розсміявся.
– Те, що тобі, моя кохана, моя найчарівніша, розповідали, може почасти й брехня, але більшість із того все-таки правда. Кохання, наче хвиля, воно приходить і, підхоплюючи нас, веде за собою, а ми не можемо йому опиратися. І все ж я добре знаю, чим я завинив перед своєю нареченою й дочкою такого благородного дому. Однак ти можеш не хвилюватися. Я бачив у різних краях різних гарних жінок і в деяких із них закохався, але жодна з них і тінню не скидається з тобою.
І через те, що від його сили та мужності відходили якісь дивочари, вона заспокоїлася, посміхнулася й погладила його тверду, засмаглу руку. Проте щойно він пішов, усі її побоювання повернулися й вилися гадюкою коло серця. Отже, ця гордовита панна пізнала таємниче, присмирене почуття кохання-страждання та ревнощі, а потім до півночі не могла заснути під своїм шовковим покривалом.
Перебуваючи у пригніченому настрої, Маргеріта повернула свою прихильність Філіппо. Той теж поводився, як завжди, – відновив своє попереднє ставлення, немовби забув про страшну смерть свого песика. Він сидів, як зазвичай, на терасі, читаючи книжки або розповідаючи історії, в той час як Маргеріта вибілювала на сонці своє волосся.
І ось одного разу він пригадав ще одну історію. А оскільки пані якось запитала його, над чим він так глибоко замислився, то він відповів їй такими дивними словами:
– Хай бог благословить цей дім, милостива пані, який я невдовзі покину, чи то мертвим чи то живим.
– Чому ж бо? – запитала вона.
На це він дивно стенув плечима.
– Я це передчуваю, пані. Птаха нема, песика нема. Що ж тут робити карлику?
Вона суворо заборонила йому заводити подібні розмови, і він більше не згадував про це. Пані гадала, що він уже не думає про це, і її довіра знову повернулася до нього. А він, коли вона розповідала йому про свої турботи, захищав пана Бальдассаре й жодним чином не давав запримітити, нібито якось недоброзичливо ставиться до нього. Отож він поступово знову завоював найвищу довіру у своєї пані.
Одного літнього вечора, коли від моря повіяло прохолодою, Маргеріта разом із карликом сіла у свою гондолу й звеліла керманичу гребти у відкрите море. Коли гондола пропливала мимо Мурано й місто розпливалося, немов якесь біле сновидіння вдалині на пласкій сліпучій лагуні, вона звеліла Філіппо розповісти їй якусь історію. Вона лежала на чорному пуховику, а карлик сидів навпроти неї на підлозі гондоли, спершись спиною на високу корму.
Сонце висіло на краю далеких гір, що ледь проступали здалеку крізь рожевий серпанок. На острові Мурано залунали дзвони. Гондольєр, зморений спекою, правив довгим веслом мляво й напівсонно. Його згорблена постать відбивалася разом із гондолою у воді, помережаній морськими водоростями. Часом зовсім близько пропливала вантажна баржа або рибальська барка з латинським вітрилом [16] Латинське вітрило має вигляд прямокутного трикутника. У Середньовіччі латинське вітрило було поширеним через здатність судна з таким вітрилом ходити дуже круто від подувів вітру.
, гострий трикутник якого затуляв на мить далекі вежі міста.
Читать дальше