Hermann Hesse: Казки, легенди, притчі

Завдяки тому, що карлик пильно доглядав песика, він одужав і прив’язався всією душею до свого рятівника. Втім, вилікувана лапка так і зосталася кривою, і песик шкутильгав, що ще більше відповідало ході його горбатого господаря. Людське оточення принагідно часто кепкувало над Філіппо.

Можливо, що комусь така прив’язаність карлика до песика й здавалася смішною, але від цього вона не була менш щирою і сердечною, і я вважаю, що мало кого з багатих благородних панів так любили їхні найкращі друзі, як цього кульгавого песика його господар Філіппо.

Той назвав песика Філіппіно, але найчастіше кликав пестливо Фіно й доглядав за ним так дбайливо, мов за малою дитиною: розмовляв із ним, годував його ласими шматочками, дозволяв спати на своєму карликовому ліжку та часто довгенько бавився з ним. Коротко кажучи, він віддавав усю свою любов, що її нагромадив за своє бідне й мандрівне життя, на розумну тваринку, терпляче зносячи за це численні насмішки прислуги та своєї господині. Але невдовзі ви побачите, як мало було у цій відданості смішного, тому що вона принесла велике лихо не лише песику й карлику, а й усьому дому. Тож хай вас не дивує, чому я так довго розповідаю про маленького кульгавого кімнатного песика, адже знерідка трапляється, що через дрібні причини виникають великі й важкі потрясіння в долі людини.

У той час як багато родовитих, багатих і вродливих молодих чоловіків кидали на Маргеріту палкі погляди й носили у своєму серці її образ, сама ж вона була такою гордою та холодною, ніби чоловіків на світі взагалі не існує.

Так трапилося не лише тому, що до самої смерті її матері – доньї Марії з дому Джустініані [12] Джустініані – розгалуджений клан патриціїв, який дав сімох дожів Генуї, одного – Венеції і протягом 200 років керував островом Хіос в Егейському морі. – дівчину виховували у великій суворості, а й тому, що була вона від природи зарозумілим створінням, яке внутрішньо супротивиться любові, і її справедливо називали найжорстокішою красунею Венеції.

Одного разу якогось молодого аристократа з Падуї вбив у двобої міланський офіцер. Коли Маргеріті передали останні слова того, що помирав, і які були адресовані саме їй, білим чолом красуні не пробігла ані найменша тінь смутку.

Сонети, написані на її честь, викликали в неї тільки насмішку, а коли майже одночасно двоє кавалерів із шанованих родин урочисто, з усією церемонійністю просили руки прекрасної синьйорини, вона, всупереч невдоволенню й умовлянню свого батька наполягла на тому, аби відмовили їм обом, що й призвело до багаторічної ворожнечі між їхніми родинами.

Однак маленький крилатий бог – добрячий пустун – не хотів віддавати свою здобич, тим більше таку прекрасну. В житті чимало прикладів того, як найнеприступніші гордійки несподівано закохуються з такою пристрастю, що мимоволі згадаєш про те, що й після найлютішої зими неодмінно настає благословенна лагідна весна.

Це трапилося на одному зі святкувань у садах Мурано. Саме тоді серцем Маргеріти заволодів один молодий лицар і мореплавець, який щойно повернувся з країн Леванта [13] Країни Леванта – країни Близького Сходу. .

Його звали Бальдассаре Морозеки. Він не поступався синьйорині, яка накинула на нього око, ні шляхетністю свого походження, ні статечністю своєї постави.

У ній все було світле й легке, в ньому – темне й сильне. З його зовнішності було видно, що це моряк, який тривалий час перебував у плаванні й набачився різних далеких країн, що це – шукач пригод. Його засмаглим чолом, мов блискавка, пробігали думки, а його темні очі над орлиним носом були гарячими та хижими.

Цілком зрозуміло, що дуже швидко він і сам зауважив Маргеріту, і як тільки довідався її ім’я, відразу ж попросив представити себе їй та її батькові, що було виконано з усією церемонійністю й улесливими компліментами.

До закінчення урочистості, що тривала до опівночі, він, як це дозволяла статечність, увесь час тримався побіля неї, і вона уважно дослухалася до його слів – навіть якщо вони були звернені до когось іншого – з більшою пристрастю, ніж до Євангелія.

Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповідати про свої подорожі й ті небезпеки, які він долав. І робив він це так вишукано й так харизматично, що всі із захопленням слухали його. Насправді ж всі його оповіді були призначені одній-єдиній слухачці, а та уважно слухала його, затамувавши подих.