Hermann Hesse: Казки, легенди, притчі

Однак, якщо в інших дворах чи в багатих містах може й знайшлося б кілька інших карликів, які не поступалися Філіппо маленьким зростом і потворністю, але за своїм розумом і здібностями він полишав усіх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик міг би засідати в Раді Десятьох [7] Рада Десятьох – орган Венеціанської республіки, заснований 1310 року. або очолювати хоч яку дипломатичну місію.

Він не лише володів трьома мовами, а ще й знав безліч усіляких історій, не менше знався він і на тому, як подати корисну пораду і як їдко пожартувати, був невичерпним на всілякі витівки й вигадки. Варто було йому тільки захотіти, і він міг будь-кого з таким же успіхом розсмішити, як і засмутити.

У сонячні дні, коли донна сиділа на відкритій терасі на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тоді було модно – вибілювати на сонці своє розкішне волосся, її щоразу супроводжували дві камердинерки, африканський папуга й карлик Філіппо.

Служниці зволожували й розчісували її довге волосся і розкладали його затим для відбілювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповідали своїй пані про все те, що відбулося за останній час у місті, і що ще має статися: про смерті й торжества, весілля й народження, крадіжки та всілякі кумедні події.

Папуга тріпотів своїми яскравими пістрявими крилами й демонстрував свої три фокуси: насвистував пісеньку, мекав, немов коза, і вигукував «Доброї ночі!». Карлик сидів тихо поруч, скоцюрбившись під сонцем, і читав свої старі книжки й сувої, так само мало привертаючи увагу на дівочі теревені, як і на рої мошок, що кружляли довкола нього.

І тоді щоразу ставалося так, що через якийсь час пістрявий птах схиляв свою голову, позіхав і засинав, а дівчата базікали дедалі лінивіше і нарешті замовкали, мовчки працюючи із сонливими обличчями, адже хіба ще є деінде на білому світі таке місце, де полуденне сонце припікає міцніше, ніж на пласкому даху венеціанського палацу? Аж тут пані ставала все не вдоволенішою і сварилася, якщо дівчата пересушували її волосся чи якось невміло його розчісували. І тоді наставав момент, коли вона кричала: «Заберіть від нього книжку!».

Служниці забирали з колін Філіппо книжку, карлик гнівно підводив догори очі, але тут же переборював себе і ввічливо запитував, чого бажає його пані. І вона наказувала: «Розкажи мені будь-яку історію». На що карлик відповідав: «Мені треба подумати» і поринав у свої думки. Іноді ставалося так, що він зволікав надто довго й пані докірливо покрикувала на нього.

Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленької постави, й спокійно відповідав: «Потерпіть ще трошки: хороші історії схожі на благородну дичину. Часто доводиться подовгу сидіти в лісах у засаді поблизу ущелин, щоб її вистежити. Дайте мені трішки подумати!»

Проте, коли він після тривалих роздумів починав розповідати, то вже не зупинявся, аж доки не закінчить, і його розповідь пливла, мов ріка, що збігала з гір у долину і у якій віддзеркалювалося буквально все – від маленької травинки до блакитного небозводу.

Папуга засинав, клацаючи час від часу вві сні своїм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, і так само незворушним було й віддзеркалення будинків на її берегах, немовби це були справжні стіни, сонце нещадно розпікало дах, а служниці відчайдушно боролися із сонливістю.

Але карлик не давався дрімоті. Як тільки він розпочинав свою мистецьку розповідь, то відразу ставав справжнім чародієм і королем. Він змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою пані, яка уважно дослухалася до його слів, то чорним зловісним лісом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невідомих казкових міст, адже карлик навчався мистецтва оповіді на Близькому Сході, де оповідачів цінували дуже високо, і вони були магами, що гралися з людськими душами, мов діти з м’ячем.

Його історії майже ніколи не розпочиналися в чужих країнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своєї фантазії. Навпаки, він починав свою оповідь із того, що можна було реально побачити на власні очі: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Він завжди починав із близького, що можна побачити, й проводив уяву своєї пані непомітно для неї саме туди, куди він сам цього хотів, починаючи свою оповідь від колишніх власників таких скарбів, від майстрів, що їх виготовляли, або ж від продавців, що їх реалізували. Тож його розповідь, розгортаючись неспішно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржі – до гавані, а звідти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвіддаленіший куточок світу.