Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Гондольєр відштовхнув човен, Бальдассаре щільно запнув завісу, і вони з нареченою тішилися перебуванням у віддаленій закритій кабіні гондоли, а карлик спокійно сидів на задній її частині й роздивлявся старі, високі й темні будинки Ріо Баркароллі [19] Ріо Баркароллі (канал гондольєра) – назва одного з венеціанських каналів. , повз які пропливала гондола, доки біля старовинного Палаццо Джустиніан [20] Палаццо Джустиніан (або Джустініані) – палац збудував у XV ст. невідомий архітектор, імовірно, Бартолонео Бона. Первісно складався з двох частин – по одній для кожної гілки роду. Згодом об’єднані центральною секцією фасаду. В різний час тут проживали знамениті особи, зокрема Ріхард Вагнер – німецький композитор, який написав тут у 1858–1859 рр. другу частину опери «Трістан та Ізольда», а також майстер портретного жанру Натале Ск’явоні (1777–1858). , де тоді ще був невеличкий садок, лагуна не виплила з гирла каналу Гранде. Сьогодні на тому місці, як усім відомо, стоїть чудовий палаццо Бароцці [21] Палаццо Бароцці – палац, збудований 1890 року. Первісно в ньому розташовувався знаменитий театр Сант Ангело. .

Часом із заштореної кабіни долинав приглушений сміх, тихий звук поцілунку, уривок якоїсь розмови. Філіппо не був цікавим. Він дивився понад воду то на сонячну Ріву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре [22] Собор Сан-Джорджо Маджоре – собор у Венеції, на острові Сан-Джорджо Маджоре, збудований між 1565-м і 1610 роками. , то назад на Лев’ячу колону П’яцетти [23] Лев’яча колона, або колона Святого Марка – одна з двох знаменитих гранітних монолітних колон, що здіймається у Венеції на тій невеликій частині площі Сан Марко на ім’я П’яцетта – тобто маленька площа. Колону увінчує бронзова статуя крилатого лева – символ Венеції. . Він зиркав подеколи на гондольєра, який старанно гріб, хлюпав у воді тонкою гілочкою верболозу, яку знайшов на дні гондоли. Його обличчя було таким відразливим і незворушним, як зазвичай, і нічого не виражало з його теперішніх думок. Він саме згадував свого затонулого песика Фіно й задушеного папугу та розмірковував над тим, як усі земні створіння – звірі й люди – близькі до загибелі, і що на цьому світі ми не можемо нічого знати наперед і єдине, що ми чітко знаємо, так це те, що смерть невідворотна. Він згадав свого батька та свою батьківщину, і все життя… гірка посмішка промайнула його обличчям, коли він згадав, що в усьому білому світі мудрі люди стоять на службі в дурнів, і що життя більшості людей нагадує жалюгідну комедію. Він посміхнувся й подивився на своє розкішне шовкове вбрання.

І в той момент, коли він ще тихо сидів і посміхався, трапилося те, чого він увесь час чекав. Під дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргеріти, яка гукала: «Філіппо, де там твоє вино й келих? Пан Бальдассаре відчуває спрагу й уже настав час принести той напій».

Він відкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сік у келих і долив червоного вина. Маргеріта розсунула фіранки, і карлик запропонував пані персики, а нареченому – келих із напоєм. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоєння.

Пан Бальдассаре взяв келих і підніс його до своїх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, і в його душу несподівано заповзла підозра.

– Стривай! – вигукнув він. – Таким негідникам, як оце ти, довіряти не можна. Перш ніж я вип’ю своє вино, я хочу бачити, як і ти відіп’єш із нього.

Лице Філіппо було таким самим байдужим, як і раніше.

– Вино добре, – проказав він ввічливо.

Однак пан усе ще був нашорошеним.

– Ти що, парубче, не наважуєшся випити? – запитав він з пересердя.

– Вибачте, пане, – відповів карлик, – але я не привчений пити вино.

– Тоді я наказую тобі. Допоки ти не скуштуєш його, мої вуста не вип’ють жодної його краплини.

– Немає про що хвилюватися, – посміхнувся Філіппо, нахилився й узяв келих із рук Бальдассаре, відпив ковток і віддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим і сам одним духом вихилив решту вина.

Було спекотно, лагуна виблискувала сліпучим мерехтінням. Закохані знову знайшли собі затінок за фіранками, а карлик сів збоку на дні гондоли, провів рукою по своєму широкому чолі й зціпив свого відразливого рота, мовби від болю.

Він знав, що за годину його вже не стане. Напій був отруєний. Дивовижне очікування посилювалося в його душі, що так близько стояла біля воріт смерті. Він озирнувся на місто й пригадав думки, у які ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладінь, він переосмислював усе своє життя. Воно було одноманітним і бідним – мудрець на службі в дурнів, жалюгідна комедія. Коли він відчув, що серце його вже б’ється раз більше, раз менше, а чоло зросилося потом, із його грудей вирвався гіркий сміх.