Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Фрау Агнес носила прості, але гарні й завжди нові вбрання ніжних кольорів. Її обличчя по-дівочому було юним і вузьким, каштанове волосся заплетене в тугі коси й укладене довкола витонченої голівки. Барон був закоханий у неї ще до того, як він із ганьбою прогнав свою дружину, й тепер кохав її з новою силою. Він зустрічав її вранці в лісі, а вночі відвозив річкою на гондолі до очеретяної хатинки в плавнях; і там її усміхнене дівоче обличчя лежало на його рано посивілій бороді, а її ніжні пучки гралися з його жорсткою та твердою рукою мисливця.

Фрау Агнес ходила на свята до церкви, молилася та подавала милостиню злидарям. Вона приходила в селі до літніх бідних жінок і дарувала їм черевики, причісувала їхніх внучат, допомагала їм у шитві, і, йдучи геть, полишала у їхніх хатинках м’який блиск юної святої. Фрау Агнес жадали всі чоловіки, і той, хто їй подобався, або той, хто з’являвся в потрібний момент, міг поцілувати її руку, ба, навіть отримати поцілунок у вуста, а кому таланило й, хто був статний собою та високий на зріст, той міг і наважитися залізти до неї вночі через вікно.

Усі це знали, і барон також, однак прекрасна Агнес ішла своїм шляхом далі, посміхаючись, із невинним поглядом, мов незаймана дівчина, яку не можуть зворушити жодні жадання чоловіків. Часом з’являвся новий коханець, який обережно залицявся до неї, наче до якоїсь недосяжної красуні, блаженствував у благословенній гордості від такого розкішного завоювання й дивувався тому, що інші чоловіки не заздрили йому, а тільки посміхалися. Її будинок, сповнений тиші, стояв скраю похмурого парку, що заріс в’юнкими трояндами, самотній, мов здичавілий, казковий ліс. Вона мешкала в ньому, виходила з нього й поверталася до нього літнього ранку, свіжа та ніжна, немов троянда, з осяйним блиском на дівочому обличчі й важким вінком кіс довкруж витонченої голови. Літні бідні жінки благословляли її і цілували їй руки, чоловіки поштиво віталися з нею й посміхалися за спиною, дітлахи підбігали до неї, випрошували в неї милостиню й дозволяли гладити себе по голівці.

– Чому ти така? – запитував її часом барон і погрозливо дивився на неї своїми похмурими очима.

– Хіба ти маєш право на мене? – запитувала вона здивовано, заплітаючи каштанові коси.

Найбільше її кохав поет Флоріберт. Його серце частіше билося, коли він бачив її. Коли ж до нього долинали погані чутки про неї, сум оповивав його, він хитав головою і не вірив цьому. А коли про неї щось говорили дітлахи, то весь аж світився і слухав їх немовби пісню. З усіх його поетичних фантазій найчудовішою була та, у якій він мріяв про Агнес. Тоді він залучав собі на допомогу все, що найбільше любив і що здавалося йому наймилішим – західний вітер, синю далечінь і яскраві весняні луги, оточував її всім цим і вкладав у загальний образ усю свою тугу та щиру пристрасть безкорисного дитинного життя.

Одного раннього літнього вечора після тривалої тиші до мертвого замка ввійшло трошки нового життя. Голосно затрубив ріжок, і зі скрипом і брязканням на подвір’я в’їхала карета й зупинилася. Це приїхав на гостину брат господаря замка, сам один, зі своїм камердинером, високий статечний чоловік із борідкою клинцем і гнівними очима, мов у бійця. Він плавав у стрімкому Рейні, стріляв для свого задоволення по сріблястих чайках, частенько їздив верхи до найближчого містечка й повертався звідти добряче напідпитку, час від часу дражнив добродушного поета і через кожних два дні влаштовував галасливі сварки зі своїм братом. Також він давав йому тисячі порад: пропонував перебудувати замок й облаштувати в ньому все на інший лад, радив усе поміняти й покращити. Та добре йому було говорити про це, бо, вдало одружившись, він був багатим, а господар замка – бідним і жив здебільшого в нужді та сварках.

Візит до замка – це було його примхою, і він розкаювався в цьому вже в перший же тиждень. Однак усе ж залишався і не згадував жодним словом про від’їзд, що мало турбувало його брата. Та ось він побачив Агнес і почав увиватися за нею.

Поминув деякий час, і служниця чарівної пані вже мала нову спідницю, що її подарував їй зайда-барон. Ще сплило небагато часу, і служниця взяла біля паркового муру від камердинера барона-зайди записку й квіти. Минуло ще кілька днів, і ось чужий барон зустрів літнього полудня фрау Агнес у лісовій хатині й поцілував їй руку, затим маленький ротик і білу шийку. А коли вона прямувала в село, а він ішов їй назустріч, то знімав перед нею свого рейтерського капелюха, вона ж робила кніксен, мов сімнадцятирічна дівчина.