Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Ніхто цього не почув. Гондольєр уже майже засинав, а за завісою перелякана красуня Маргеріта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподівано зле і який помирав у неї на руках, його тіло вже хололо. Несамовито голосячи, збігла вона донизу. Там, на дні гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрімавши, у своєму розкішному шовковому вбранні.

То була помста Філіппо за смерть свого песика. Повернення нещасної гондоли з двома мерцями навіяло жах на всю Венецію.

Донна Маргеріта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кілька років. Вона сиділа іноді на парапеті свого балкона й вигукувала до кожної гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фіно!» Та її вже всі пізнавали, і ніхто не звертав на неї увагу.

1903

Широкий фасад замка, збудований зі світлого каменю, виходив великими вікнами на Рейн, на плавні та сповнений світла й повітря ландшафт із води, очерету й верболозу, а гори, що виднілися десь вдалині, вкриті лісом і затягнуті голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якої пропливали хмари, замки й садиби, що їх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вітру й здавалися білими та маленькими. Фасад замка віддзеркалювався гордовито й самовдоволено у воді, що тихо пропливала потоком, і був сповнений гідності та марнославства, мов молода жінка, декоративні кущі звішували своє світло-зелене віття до самісінької води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на воді пофарбовані в білий колір прогулянкові гондоли. На цій яскравій сонячній частині замка ніхто не мешкав. Після того як зникла баронеса, кімнати стояли порожніми, крім найменшої – в ній, як і раніше, жив поет Флоріберт. Пані осоромила свого чоловіка і весь замок, і від веселого численного придворного штату не зосталося затим нічого, крім білих прогулянкових гондол і тихого віршотворця.

Господар замка, після того як його спіткала недоля, мешкав у задній частині будівлі. Вузький двір затіняла велетенська вежа римської епохи, що стояла окремішньо, її стіни були темними й вологими, вікна – вузькими та низькими, до затіненого двору щільно прилягав темний парк із великими групами старих кленів, тополь, а також буків.

Поет жив собі самотинно на сонячній стороні, і його спокій тут ніщо не порушувало. Харчувався він на кухні, а барона не бачив часто цілими днями.

– Ми живемо в цьому замку, неначе тіні, – сказав він своєму приятелю з юнацьких літ, який навідався до нього якось і витримав у непривітних стінах мертвого будинку всього один день. Флоріберт складав у свій час байки й галантні вірші для світського товариства баронеси, а після розпуску домашньої прислуги він став нікому не цікавим, бо його невибаглива натура боялася більше жвавих провулків зовнішнього світу й боротьби за існування, ніж самотності в сумовитому замку. Він уже давно не писав віршів. Коли дув західний вітер, він дивився через річку поверх жовтого очерету на далекі хребти синюватих гір і спостерігав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високі дерева, й складав розлогі поетичні твори, у яких, однак, не було слів, і тому він ніколи не міг їх записати. Один із таких віршів називався «Подих Бога», і в ньому йшлося про теплий південний вітер, а інший – називався «Душевна втіха», і був, по суті, спогляданням барвистих весняних лугів.

Флоріберт не міг ні прочитати ці вірші, ні проспівати їх, бо в них не було слів, але він снив ними й часом тонко їх відчував, надто ввечері. А інакше він проводив свій час здебільшого в селі, де бавився з малими русявими дітлахами чи смішив молодих жінок і дівчат тим, що знімав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливішими були для нього ті дні, коли він бачив фрау Агнес, чарівну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дівчачим обличчям. Він вітався з нею, низько вклоняючись, і прегарна Агнес кивала й сміялася, заглядаючи йому в очі, сповнені сором’язливості, та простувала далі з посмішкою на вустах, мов сонячний промінчик.

Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавілого замкового парку, і який служив раніше баронові для його амурних втіх. Її батько працював лісничим й отримав цей будинок як подарунок від батька теперішнього господаря за якісь особливі заслуги. Вона рано вийшла заміж і повернулася додому молодою вдовою, отож після смерті батька так і мешкала у цьому самотньому будинку одна зі служницею та сліпою тіткою.