Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабіч пожухла від сонця і запилюжилася. Біля заїжджого двору не було ані душі, тільки кури снували та із замисленим кудкудаканням ніжилися на сонечку.

На городі посеред сизих капустяних качанів якась старенька жінка виполювала бур’яни із сухої землі. Мандрівник гукнув до неї: мовляв, чи далеко ще до міста. Однак стара була глухенька, він гукнув ще раз голосніше, але вона тільки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.

Мандрівник попростував далі. Часом від міста долинали сплески музики й затихали знову; і чим далі тим музику було чутно виразніше й грала вона довше, і, нарешті, музика й людський гомін злилися в неугавний гул, подібний до гулу далекого водоспаду, немовби там, на ярмарку, веселився весь фальдумський люд. Побіч дороги дзюркотів струмок – широкий і спокійний, у ньому плавали качки, і в синій глибині виднілися зелені водорості. Потім дорога повела в гору, а струмок звернув убік, і через нього був перекинутий кам’яний місток. На його низьких поруччях дрімав якийсь миршавий чоловічок, на вигляд – кравець: він спав, звісивши голову на груди, його капелюх скотився в пилюку, а поруч, охороняючи сон господаря, сидів маленький кумедний песик. Незнайомець хотів було розбудити того, хто спав, – не доведи господи, ще впаде до води, – але спочатку глянув додолу й, переконавшись, що висота тут невелика, а струмок неглибокий, не став будити кравця.

Нетривалий крутий підйом – і ось перед ним постали розчахнуті ворота Фальдума, а довкола ні душі. Чоловік зайшов у місто, і кроки його відбивалися несподівано лунко у вимощеному бруківкою провулку – там уздовж будинків тяглися порожні підводи й чотиримісні коляски без коней. З інших провулків долинали голоси й глухий шум, але тут не було нікого, провулок тонув у тіні, лише у верхніх віконцях вигравав золотий відблиск дня. Мандрівник трошки перепочив, посидів на дишлі підводи, а перед тим, як піти далі, поклав на передок латунну бляшку, яку знайшов на дорозі.

Не встиг він дійти до кінця наступного провулка, як зусібіч його накрив ярмарковий шум і гамір, сотні крамарів на всі лади голосно розхвалювали свій крам, дітлахи дуділи в посріблені дудки, різники виловлювали з казанів, що кипіли, довгі зв’язки свіжих ковбас, на підвищенні стояв знахар – його очі яскраво зблискували за товстими скельцями рогових окулярів, а поряд висіла табличка з переліком усіляких людських хвороб і недугів. Повз нього пройшов якийсь чоловік і довгим чорним волоссям, ведучи за вуздечку верблюда. Тварина поглядала зневажливо з висоти свого зросту на натовп і меринзала губами.

Незнайомець із лісу уважно придивлявся до всього цього, покірно сприймаючи штурханину натовпу: то заглядав у крамничку лубочника, то читав вислови, виведені цукром на медяниках, однак ніде не затримувався – здавалося, що він ще не знайшов того, що йому було потрібне. Він вибрався поволі на простору головну площу, на розі якої стояв продавець птахів. Незнайомець постояв хвильку, послухав щебет птахів, що долинав із кліток, тихенько посвистів у відповідь коноплянці, перепелиці, канарці, славці.

І тут несподівано десь неподалік сполохнуло щось сліпуче яскраве, немовби все сонячне проміння зібралося враз в одній точці. Підійшовши ближче, він побачив, що це блищить велике люстро в крамниці, а поруч – ще одне, і ще, і ще – десятки, сотні люстер, великих і малих, квадратних, круглих й овальних, підвісних і настільних, ручних і кишенькових зовсім маленьких і тоненьких, що їх можна було носити із собою, аби не забути вигляд свого власного обличчя. Крамар ловив сонячне проміння блискучим ручним люстерком і пускав по крамниці «зайчики», без угаву зазиваючи покупців.

– Люстерка, панове, люстерка! Купуйте люстерка! Найкращі, найдешевші люстерка у Фальдумі! Люстерка, панії, чудові люстерка. Гляньте, все як слід, чудове скло!

Біля крамнички з люстерками незнайомець зупинився, немовби нарешті знайшов те, що шукав. У натовпі, що розглядав люстра, були три сільські дівчини. Він зупинився біля них і став спостерігати за ними. Це були свіжі, здорові селянські дівчата, не красуні, але й не незугарні, в добротних черевиках і білих панчохах, їх коси трошки вигоріли на сонці, очі світилися молодечим запалом. У руках кожна тримала люстерко, щоправда, не дороге й не велике; дівчата роздумували, чи купувати їх чи ні, нудячись солодкою мукою вибору, й часом то одна, то друга, забувши про все, замислено вдивлялася у блискочу глибину й милувалася собою: вустами й очима, разочком намистинок на шиї, ластовинням на носі, рівним проділом волосся на голові, рожевим вухом. Поволі всі троє засумували й затихли; незнайомець, стоячи позаду дівчат, дивився на їхнє віддзеркалення в люстерках; вигляд у всіх них був здивований і майже урочистий.