Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

Раптом одна дівчина промовила:

– Ет, якби в мене були золоті коси, довгі, аж до колін!

Друга дівчина, почувши слова подруги, тихенько зітхнула і ще уважніше поглянула в люстерко. Потім і вона, зашарівшись, нерішуче відкрила мрію свого серця.

– Якби я загадувала бажання, то побажала б собі тонкі руки, білі, ніжні, з довгими пальцями й рожевими нігтями.

У цю мить вона подивилася на свою руку, що тримала люстерко. Вона була огидлива, але короткувата й широка, а шкіра від роботи загрубіла і жорстка. Третя, найменша та найдотепніша дівчина засміялася і весело вигукнула:

– Що ж, непогане бажання! Тільки, ти знаєш, руки – це не головне. Мені хотілося б стати найкращою, найвправнішою танцюристкою у всій Фальдумській країні.

Тут дівчина злякано озирнулася, бо в люстерці з-за її плеча виринуло чуже обличчя з ясними чорними очима. Це був незнайомець, який підслухав їх розмову і якого вони досі не помічали. Всі троє подивовано дивилися в його обличчя, а він кивнув їм головою і проказав:

– Що ж, любі панянки, ви загадали хороші бажання. І ви це зробили цілком серйозно?

Маленька відклала люстерко убік і заховала руки за спину. Їй хотілося відплатити чужинцеві за свій переляк, і вона вже була готова вимовити якесь гостре слівце, але подивилася йому в обличчя й замислилася – така сила відчувалася в погляді незнайомця.

– Яке вам діло до моїх бажань? – вимовила вона й зашарілася.

Однак друга, та, що мріяла про ніжні руки, пройнялася довірою до цього високого чоловіка – в ньому було щось батьківське, гідне.

– Так, – проказала вона, – ми це серйозно. Хіба можна побажати собі ще чогось кращого?

Тут підійшов торгівець люстрами, а з ним багато інших людей. Незнайомець підняв криси капелюха, і всі тепер побачили його високе світле чоло й владні очі. Він привітно кивнув трьом дівчатам, і, посміхаючись, вигукнув:

– Гляньте но, ваші бажання справдилися!

Дівчата подивилися спочатку одна на одну, потім у люстерко й зблідли від подивування й радості. Друга стискувала люстерко білими ніжними руками принцеси, а третя несподівано з’ясувала, що її ніжки стрункі, як у лані, й узуті в червоні сап’яні черевички. Вона ще ніяк не могла зрозуміти, що ж таке відбулося, але дівчина з руками принцеси розплакалася від щастя, притулившись до плеча подружки й зрошуючи щасливими сльозами її довге золотаве волосся.

Тепер довкола крамниці люди навперейми говорили про чудо. Молодий підмайстер, який бачив усе це на власні очі, мов зачарований дивився широко відкритими очима на незнайомця.

– А ти не хочеш й собі чогось побажати? – запитав незнайомець.

Підмайстер здригнувся, зніяковів і розгублено роззирнувся, мов видивлявся, чого б йому такого побажати. Аж ось біля м’ясної крамниці він завважив велику зв’язку товстої копченої ковбаси й пробурмотів, показуючи на неї:

– Я б не відмовився від такої он зв’язки ковбас!

Глянь, а зв’язка вже висить у нього на шиї, і всі, хто це бачив, стали сміятися й вигукувати, кожен намагався проштовхнутися ближче, кожному теж хотілося загадати бажання. Сказано – зроблено! І наступний у черзі осмілів і побажав собі новий сукняний святковий одяг. Ледве він встиг це промовити, як тут же побачив себе у новенькому, вишуканому одязі, не гіршому, ніж у бургомістра. Потім підійшла якась селянка, набралася духу й попросила десять талерів – і гроші тут же задзвеніли у її кишені.

Тут люди зметикували, що чудеса відбуваються насправді, отож дуже швидко довкола крамниці з люстерками зібралася численна юрба. Дехто ще посміювався й пробував жартувати, хтось недовірливо перемовлявся, але багатьох уже пойняло гарячкове хвилювання – розпашілі й спітнілі, вони підбігали з палкими очима, їхні обличчя покривили жадоба й тривога, бо всі боялися, що джерело чудес вичерпається швидше, ніж надійде їх черга. Хлопчаки бажали собі солодощі, самостріли, собак, мішки горіхів, книжки, кеглі.

Щасливі дівчата поверталися додому в нових сукнях, стрічках, рукавичках і з парасольками. А той десятирічний хлопчак, який втік від бабусі й посеред веселої ярмаркової метушні зовсім було втратив глузд, дзвінким голосом побажав собі живого коника, до того ж неодмінно вороної масті – і тут же за його спиною почулося іржання, і вороний жеребчик довірливо тицьнув мордою у його плече.

Слідом крізь сп’янілу від чудес юрбу протиснувся підстаркуватий нетяга з ціпком у руці. Трусячись, він вийшов уперед, але від хвилювання довго не міг вимовити жодного слова.