Hermann Hesse - Казки, легенди, притчі

– Я… – затинаючись почав він, – Я хо-тів би дві сотні…

Незнайомець допитливо подивився на нього, дістав із кишені гаманець й показав його збудженому чоловічкові.

– Стривайте! – проказав він. – А чи не ви загубили цей гаманець? Там лежить півталерова монета.

– Так, це мій гаманець! – вигукнув нетяга.

– Хочете його отримати назад?

– Так-так, віддайте!

Гаманець-то він отримав, але бажання витратив намарно і, збагнувши це, від люті він замахнувся ціпком на незнайомця, але не влучив, тільки дзеркало розбив. Дзуски ще дзенькотіли, а крамар уже стояв поруч, вимагаючи оплати, – нетяга змушений був заплатити.

Тепер уперед виступив багатий домовласник і побажав не мало й не багато, як новий дах для свого будинку. Глянь, а в провулку враз уже виблискує дах із новенької черепиці й зі свіжовибіленими димарями. Юрба знову захвилювалася, бажання зростали, і невдовзі один чоловік не посоромився і з усієї скромності випросив новий чотириповерховий будинок на ринковій площі, а через чверть години він уже виглядав із віконця, милуючись ярмарком.

Правду кажучи, ярмарку вже не було: все місто, немов річка з джерела, розпливалося від одного місця – крамниці з люстерками, де стояв незнайомець і де можна було загадати заповітне бажання. Щоразу юрба вибухала сміхом, криками захоплення й заздрості, а коли маленький голодний хлопчик забажав усього-на-всього шапку слив, то якийсь інший чоловік – не такий вибагливий – наповнив шапку дзвінкими талерами. Затим бурю захоплення заслужила товстуля – дружина торговця, яка захотіла позбутися зобу. Тут-то, однак, і з’ясувалося, на що здатні злоба й заздрість. Оскільки її власний чоловік, із яким вона не ладила і який щойно посварився з нею, використав своє бажання, – а воно ж могло озолотити його! – на те, щоб повернути дружині її попередній вигляд. Приклад усе ж було зроблено: привели багатьох хворих і знедолених, і юрба знову зашваркотіла, коли кульгаві затанцювали, а сліпі зі сльозами на очах замилувалися світлим днем.

Молодь тим часом оббігала все місто, поширюючи чутки про чудо. Розповідали про стару віддану кухарку, яка саме смажила гуску своєму господарю, коли почула через вікно дивну звістку, і, не встоявши, підтюпцем заспішила на площу, щоб побажати собі на схилі літ достатку й щастя. Але, пробираючись у натовпі, її дедалі більше мучили докори сумління, і, коли надійшла її черга, вона забула про свої мрії й попросила тільки те, щоб гуска не згоріла до її повернення.

Метушні не було меж. Няньки вибігали з будинків із малюками на руках, хворі вискакували на вулицю в одних сорочках. Із села в сльозах і відчаї пришкутильгала маленька стара жінка й, почувши про чудеса, благала про те, щоб живим і неушкодженим знайшовся її онучок, який було перед тим десь пропав. Глянь, а він уже тут як тут: той самий хлопчак прискакав на вороному жеребчику й, сміючись, повис у бабусі на шиї

Під кінець зібралося все місто, людей охопило незнанне хвилювання. Рука в руку прогулювалися закохані, чиї бажання здійснилися, бідні сім’ї їздили тепер у каретах, хоча й мали на собі стару залатану одежу, одягнену ще зранку. Багато з тих, хто вже шкодував за своїм безцільним бажанням, або сумно чвалали додому, або шукали втіхи побіля ринкового водограю, що його дивак-мандрівник наповнив відмінним вином.

І ось у місті Фалдумі залишилося всього-на-всього тільки двоє людей, які нічого не знали про чудо, і які собі нічого не побажали. Це були два юнаки. Жили вони на околиці в комірчині на горищі старого будинку. Один юнак стояв посеред кімнати і самозабутньо вигравав на скрипці, другий сидів у кутку, обхопивши руками голову, і весь віддавався слуханню мелодії. Крізь крихітні віконця просотувалося скісне проміння західного сонця, освітлюючи букет квітів на столі, виграючи на обшарпаних шпалерах. Комірчина була наповнена ніжним світлом і полум’яними звуками скрипки, мов заповітна скарбничка блискотливими коштовностями. Скрипаль злегка погойдувався в час гри, його очі були заплющені. Слухач дивився на підлогу і сидів так незворушно й відречено, немовби не живий.

Раптом у провулку почулися лункі кроки, вхідні двері відчинилися, кроки важко загупали драбиною й дісталися горища. То був господар будинку, він розчахнув двері й, сміючись, заговорив до юнаків. Мелодія скрипки урвалася, а мовчазний слухач підстрибнув, немовби пройнятий якимось різким болем. Скрипаль теж спохмурнів, розгніваний тим, що хтось порушив їхнє усамітнення, і з докором глянув на господаря, який сміявся. Але той нічого не помічав, і, немовби напідпитку, розмахував руками і твердив: