Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.

– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.

– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.

– Ось і вона, Жозефіна!

І це справді була Жозефіна. Вона з усмішкою дивилася на місіс Брей, а в погляді жінки непомітно промайнула якась тяжкість. Жозефіна продовжувала всміхнулася.

– Скільки ж тобі років, Жозефіно?

– Нещодавно виповнилося шістнадцять.

– Он як! Мені здавалося, що ти трохи старша.

Тільки-но випала нагода вставити слівце в розмову, Жозефіна запитала у місіс Перрі:

– Можна мені сьогодні піти з Ліліан в кіно, на денний сеанс?

– Ні, люба; ти маєш вивчити уроки.

Місіс Перрі відразу повернулася до місіс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…

– Дурепа проклята! – впівголоса пробурмотіла Жозефіна.

Місіс Брей відразу заторохтіла, намагаючись змінити тему розмови, але місіс Перрі, звичайно, не змогла обійтися без догани Жозефіні.

– Як ти назвала матір, Жозефіно?

– Я не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан?

Здавалося, що матір вважала б за краще закінчити на цьому розмову.

– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, і твоєму татові це набридло.

– Ви з глузду з’їхали! – кинула Жозефіна і завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволів. Невдовзі він почне рвати на собі волосся і вважати, що він Наполеон чи хтось на кшталт.

– Ні, – розсміялася місіс Брей, коли обличчя місіс Перрі зашаріло. – Хіба, може, вона має рацію. Що, коли Джордж і справді збожеволів – особисто я впевнена, що мій чоловік від люті втратив глузд. Це все війна!

Але матері було не до сміху; вона вважала, що Жозефіна варта добрячої прочуханки.

У розпалі розмови пролунало ім’я Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Жозефіни.

– Він дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефіна.

Вона зовсім не була грубіянкою; вона насправді рідко переходила межі звичайної світської бесіди, хоча легко втрачала безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.

– Він цілком…

– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.

– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!

Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.

Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».

Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».