Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

– Вона в нього закохалася по вуха, але ж він їй в дідусі годиться.

– Ну, не зовсім так…

– Мамо, йому двадцять два, а їй лише шістнадцять. Проходячи повз нього, Жозі та Ліліан щоразу починають хихикати й витріщатися на нього.

– Заходь-но, Жозефіно, – мовила місіс Перрі.

Жозефіна повільно увійшла, злегка похитуючись, до кімнати та оперлася об одвірок.

– Що, мамо?

– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе сміялися?

Спохмурнівши, Жозефіна поглянула на сестру:

– А хто з мене сміється? Здогадуюся. Ти єдина, кому це могло спасти на думку!

– Ти настільки переймаєшся собою, що нічого не помічаєш довкола. Коли ти і Тревіс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спині побігли. За нашим столиком усі реготали, та й за сусідніми теж – усі, окрім тих, хто був шокований.

– Напевно, що шокований було більше, – самовдоволено припустила Жозефіна.

– Добра буде в тебе репутація, коли ти почнеш виходити у світ!

– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефіна.

Закралася нетривала тиша. Потім місіс Перрі рішучим тоном прошепотіла:

– Мені доведеться розповісти про це твоєму татові, тільки-но він повернеться додому.

– Нумо, розкажи йому. – Несподівано Жозефіна заплакала. – Чому ніхто, ніхто не може дати мені спокій? Я хочу померти!

Мати обняла її та примовила:

– Жозефіно… ну-ну, Жозефіно.

Але Жозефіна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неї саме із серця.

– Лише купка потворних і заздрісних дівчат, які, варто тільки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволіють і вигадують цілком безпідставні плітки – і все лише тому, що я можу заволодіти ким завгодно! Напевно, Констанція лютує від того, що я просиділа цілих п’ять хвилин наодинці з Ентоні Харкером, поки він чекав її внизу вчора ввечері!

– Так, мені було жахливо неприємно! Я потім всю ніч плакала! Зокрема через те, що він прийшов поговорити зі мною про Мері Вейлі. Та що там говорити! Ти за ці п’ять хвилин настільки запаморочила йому голову, що він нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсів.

Жозефіна схлипнула востаннє і заспокоїлася:

– Якщо хочеш знати, я вирішила йому дати відставку.

– Ха-ха-ха! – Констанція вибухнула зі сміху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирішила дати йому відставку! Начебто він хоч один раз у житті поглянув на неї, ніби він взагалі знає про те, що вона існує! З усіх самозакоханих…

Але місіс Перрі була не в змозі більше це витримувати. Вона обійняла Жозефіну і попросила її піти до себе в кімнату.

– Твою сестру турбує лише одне: щоб із тебе не сміялися, – пояснила їй вона.

– Ну, гаразд, це він дав мені відставку, – похмуро вимовила Жозефіна.

І вона відмовилася від нього, відмовилася від тисячі поцілунків, яких у неї ніколи не буде, від безлічі довгих неймовірних танців у його обіймах, від сотень вечорів, які неможливо буде нічим відшкодувати. Вона зовсім не надавала значення листу, який написала йому напередодні й не встигла ще надіслати, – а тепер уже не надішле ніколи.

– У твоєму віці рано думати про такі речі, – сказала місіс Перрі. – Ти ще дитина.

Жозефіна підвелася та підійшла до дзеркала:

– Я обіцяла завітати до Ліліан. І вже спізнююся.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Перрі подумала: «До січня ще два місяці». Вона була вродливою жінкою, яка хотіла, щоб її любило все оточення; їй ніколи не хотілося керувати іншими людьми. У душі вона вже акуратно спакувала і відправила на пошту згорток із Жозефіною всередині, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брірлі.

Годину потому в кафе Блакстона Ентоні Харкер і ще один юнак спокійно сиділи за столиком. Ентоні був приємним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним і задоволеним своїм нинішнім успіхом у суспільстві. Після того, як його виключили з одного університету на сході країни, він зарахувався до одного з найвідоміших університетів Вірджинії, де й здобув освіту в більш сприятливих обставинах. Там він зміг увібрати в себе певні звички та манери, які дівчата з Чикаго вважали чарівними.

– А ось і Тревіс де Коппет, – зауважив приятель. – Цікаво, чого він кирпу гне?

Ентоні поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упізнав Перрі-молодшу та ще якихось дівчат, котрі часто траплялися йому на очі на вечірніх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли і мали досить безглуздий вигляд. Він відвів від них погляд і став шукати собі партнерку на танець, але все ще сидів за столиком, коли кімната – вона була напівтемна, попри запалені вогні й цілковиту темряву за вікнами – ніби прокинулася від гучної та зворушливої музики. Вільних дівчат ставало дедалі менше. Чоловіки в костюмах вільного крою, які виглядали так, немов вони щойно закінчили якісь нагальні справи, і жінки в капелюхах, які, здавалося, були готові негайно вирушити в політ, надавали всьому особливе, непередаване, відчуття часу як непостійної величини. Головним для Ентоні було те, що це суспільство – ніби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттєво зникнути, як гості після званого обіду, а могло і провести разом усю ніч, як гості на вдалому весіллі. Ентоні занепокоївся, що не встигне схопити свою частку веселощів. Він дедалі більше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жіноче обличчя.