Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотів запитати Ентоні, але не наважився! Він боровся з бажанням поцілувати її знову, ще ніжніше, – і хотів сказати їй, що в її вчинку немає мудрості; але не встиг він почати здійснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обіймах, і прошепотіла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу він отримав поцілунок. А потім, вже на самоті, він від’їжджав від дверей її будинку.

З чим же він погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертій, на розі.

«Боже милосердний! – подумав він, відчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нісенітниця про мою «відставку»… Це божевільна дитина, і вона обов’язково влаштує якісь неприємності – якщо їй трапиться той, хто їх шукає. Так і побіг я до неї завтра на побачення!»

Два тижні потому, чекаючи Мері Вейлі в безликій, бідно обставленій вітальні, Ентоні дістав із кишені якісь напівзабуті листи. Три листи він засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що відбувається в будинку, швидко розгорнув і прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третім у серії листів, які він одержував від Жозефіни після кожного побачення – і він був таким само дитячим і кумедним, як і всі інші. Хоч би якими щирими були її почуття, коли вона висловлювала їх особисто, на папері вони перетворювалися на нісенітницю. У листі чимало говорилося про «твої почуття до мене», і про «мої до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще більш незграбно: «Я завжди була об’єктом поклоніння для чоловіків, і я нічого не можу з цим вдіяти»; там неодмінно траплялися цитати з популярних пісеньок – ніби вони висловлювали стан адресантки виразніше, ніж її власні літературні потуги.

Цей лист викликав у Ентоні занепокоєння. Коли він дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогодні о п’ятій вечора, то почув, як спускається Мері, та швиденько сховав лист у кишеню.

Походжаючи кімнатою, Мері тихенько наспівувала якусь пісеньку. Ентоні запалив цигарку.

– Я бачила тебе у вівторок увечері, – раптово сказала Мері. – Ти, схоже, не нудьгував.

– У вівторок?.. – повторив Ентоні, ніби пригадуючи. – Так, справді. Зустрів знайому компанію дітей, пішли потанцювати. Весело було.

– Коли я тебе помітила, ти був майже на самоті.

– На що ти натякаєш?

Мері знову почала щось наспівувати.

– Ходімо, а то запізнимось на виставу.

Дорогою Ентоні пояснив, як опинився поруч із «молодшою сестрою Констанц». Необхідність виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мері різко випалила:

– Якщо тебе потягнуло на німфеток, навіщо було вибирати саме цю відьму? У неї така репутація, що місіс Макрі навіть не хотіла цього року давати їй уроки танців та взяла лише тому, що не хотіла образити Констанцію.

– Невже і справді в неї настільки жахлива репутація? – занепокоївся Ентоні.

– Навіть говорити не хочеться.

Під час денного сеансу вистави всі його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мері привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефіну, проте він вирішив, що ця зустріч мусить стати останньою. Він постійно потрапляв у незручне становище через те, що його помічали в компанії Жозефіни – хоча він чесно намагався її уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсім хаотичне і небезпечне, що не дало б нічого доброго ні Жозефіні, ні йому самому. Обурення Мері його зовсім не турбувало; всю осінь вона лише й чекала, що він запропонує їй руку та серце, і ладна була для цього на все; але Ентоні не хотів одружуватися: він взагалі не хотів нічим себе пов’язувати.

Сонце вже сіло, коли він звільнився та поїхав на машині лабіринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Філантропологічного будинку» [15] «Філантропологічний будинок» – вигадана Фіцджеральдом назва. ; на годиннику було о пів на шосту. Похмурість місця і часу гнітила його, надаючи всій справі відтінок нездоланних труднощів. Вийшовши з машини, він пішов слідом за хлопцем, який вийшов із зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – і зустрівся з Жозефіною в невеличкому напівтемному приміщенні, яке утворювали подвійні «штормові» двері вестибюля готелю.

Невизначено хмикнув замість привітання, Жозефіна рішуче кинулася в його обійми й закинула голову.

– Я страшенно поспішаю, – швидко заговорила вона, ніби це він благав її про зустріч. – Нас із сестрою запросили на весілля, але мені необхідно з тобою поговорити!