Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

І таке обличчя несподівано з’явилося поблизу Ентоні; на мить з-за плеча якогось чоловіка він спіймав на собі сумний і трагічний погляд. Це була усмішка, – і не усмішка; великі сірі очі з яскравими трикутниками тіней під ними, вуста, що усміхалися всьому світу, в який можна було вмістити їх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в стані ніжної меланхолії. Вперше Ентоні по-справжньому побачив Жозефіну.

Він негайно зреагував – подивився, з ким вона танцює. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому він негайно підвівся з-за столу, швиденько обсмикнув піджак і вийшов на танцювальний майданчик.

– Дозволите запросити вашу даму?

Жозефіна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очі, але миттєво відвела погляд. Вона мовчала. Розуміючи, що їй ніяк не більше ніж шістнадцять, Ентоні все ж таки сподівався, що дама, з якою він домовився танцювати увесь цей вечір, не прийде зовсім – або хоча б затримається, поки не скінчиться цей танець.

Коли танець закінчився, вона знову звела на нього очі; йому здалося, що він помилився – що вона старша. Провівши її до столика, він мимоволі запитав:

– Ви дозволите ще вас запросити?

– Так, звісно!

Вони бачили лише одне одного, і кожен погляд був гострим, мов цвях – із тих, якими кріплять рейки залізниць, на яких був заснований добробут їхніх родин. Ентоні відчув хвилювання, коли повертався до свого столика.

За годину вони вдвох їхали з кафе Блакстона в його автомобілі.

Усе сталося спонтанно: слова Жозефіни про те, що їй час додому, пролунали після закінчення другого танцю, потім її прохання, і його власна надмірна самовпевненість, коли він йшов позаду неї через спорожнілий танцювальний майданчик. Проводити її до будинку було звичною люб’язністю щодо її сестри; і ще його не полишало безпомилкове відчуття надії…

Проте, вийшовши на вулицю і злегка охолонувши під різким вітром, він спробував іще раз осмислити власні вчинки та міру відповідальності. Але зробити це виявилося доволі складно, тому що на нього тиснула напориста наївна юність Жозефіни. Коли вони сіли в машину, він спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловіка», який він направив на неї, але її очі, гарячково-блискучі, миттєво розплавили всю його фальшиву суворість.

Він ненароком потиснув її руку… потім опинився в радіусі дії її парфумів – і, затамувавши подих, він її поцілував.

– Що сталося, те сталося, – прошепотіла вона за кілька секунд. Ошелешений, він замислився, чи не наобіцяв їй чогось зайвого.

– Яке жорстоке зауваження, – мовив він, – саме тоді, коли я в тебе почав закохуватися.

– Я мала на увазі, що будь-яка хвилина поряд із тобою може виявитися останньою, от і все, – гірко сказала вона. – Мої рідні хочуть відправити мене вчитися в інший штат… думають, я досі ні про що не здогадалася…

– Яка прикрість!

– …а сьогодні вони зібралися разом і намагалися мене переконати, що ти взагалі не підозрюєш про моє існування!

Після тривалої павзи Ентоні висловив слабке співчуття:

– Сподіваюся, ти не дозволила їм себе переконати.

Вона усміхнулася:

– Ні, я тільки розсміялася і поїхала в кафе.

Її рука опинилася в його руці; коли він стиснув пальці, її очі, що стали сліпуче-яскравими, поглянули в його очі. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».

Він не сумнівався, що від нього щось залежало!

– Ти така гарна! – сказав він.

– А ти – зовсім як хлопчик.

– Найбільше на світі я ненавиджу заздрість, – несподівано далі мовила Жозефіна, – мені повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рідна сестра – у цьому сенсі найгірша за інших!

– Ох, ні! – запротестував він.

– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навіть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.

Вплив її брехні породжувався від її щирості, і від простодушної та дивовижної впевненості в тому, що вона завжди матиме взаємність на своє почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефіна ніколи не була сором’язливою і ніколи ні на що не скаржилася. Її світ населяли лише двоє: вона та Чоловік – і покладатися вона могла лише на власні сили. У цьому світі вона впевнено орієнтувалася відтоді, як їй виповнилося вісім років. Вона ніколи нічого не планувала: вона просто з легким серцем попускала віжки, а всепереможна молодість вершила інше. Тільки коли юність минає і досвід наділяє нас уже нічого не вартою сміливістю, ми починаємо усвідомлювати, наскільки прості, по суті, всі ці речі.