Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.

Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?

– Ти справді волієш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобі спокій!

– Ти? Дала мені спокій? – перепросив він. – Мені це подобається!

– Я вирішила, що ти поки надто юний.

– А що, від мене нічого не залежало?

Вона похитала головою.

– От і Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безіл. – Але я завжди вважав, що це стосується людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюєте за нами, чоловіками?

– Ще чого! – Її тіло від обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловіки завжди десь поруч, а жінки блимають очима, от і все. Це діє інстинкт.

– Невже чоловік не може зробити так, щоб жінка в нього закохалася?

– Дехто може – ті, кому здебільшого байдуже.

Він на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потім облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кілька питань, які він їй поставив. Скажімо, коли дівчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася іншим, що у такому разі має чинити перший хлопець?

– Дати їй спокій, – відповіла Жобена.

– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тоді?

– Та нічого тут більше не вдієш!

– І все ж: як краще вчинити?

Заливаючись сміхом, Жобена притулилася до його плеча.

– Бідолаха Безіл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Ліббі [12] Лора Джин Ліббі (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлічі сентиментальних романів; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку під назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Ліббі про справи сердечні» – саме про це і думає Жобена. , й поділись зі мною всією історією.

Він коротко розповів їй про свій роман.

– Тепер ти знаєш, – сказав він насамкінець, – була б вона прозаїчною дівчиною, я б стерпів це, хоч би сильно кохав. Але ж ні, вона найпопулярніша, найвродливіша з усіх, кого я знаю. Зрозумій, вона для мене і Мессаліна, і Клеопатра, і Саломея – і все в такому дусі.

– Говоріть голосніше! – зауважив Джордж, який сидів на передньому сидінні.

– Вона для мене щось на кшталт вічної жіночності, – уже впівголоса мовив Безіл. – Розумієш, як мадам Дюбаррі. Вона не така, як…

– Не така, як я?

– Ні. Ти на неї чимось схожа… Усі дівчата, які мені подобалися, чимось схожі. Жобено, ну ти чудово розумієш, що я маю на увазі!

Коли вдалині засяяли вогні нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввічливо-серйозною.

– Тут нічого не вдієш! Я в цьому впевнена. Вона більш досвідчена, ніж ти. Усе від самого початку йшло за її сценарієм – навіть тоді, коли ти вважав, що правила придумуєш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигоріла, але очевидно, що річ тут саме в цьому – і вона, навіть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, і ти не зможеш, бо ти…

– Продовжуй! Що я?..

– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобі залишається – продемонструвати свою байдужість. Будь-яка дівчина не терпить, коли від неї відвертається давній шанувальник; тому вона може тобі навіть усміхнутися – але не здумай повертатися. Між вами все скінчено!

Безіл постояв у вбиральні, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скінчено». Слова Жобени відняли в нього останній слабкий промінь надії, і від усвідомлення цього факту, укупі з напругою від денної гри, у нього на очах з’явилися сльози. Він квапливо увімкнув кран і вмився. Хтось увійшов і поплескав його по плечу.

– Непогана гра, Лі!

– Дякую, але мені багато чого й не вдалося…

– Ні, ти був молодчиною! Саме в останній чверті…

Він увійшов на танцювальний майданчик. І невдовзі побачив її, і відразу в нього запаморочилося в голові, йому стало ніяково від хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди її переслідувала свита кавалерів, і на всіх вона дивилася з яскравою і пристрасною усмішкою, яка була йому настільки знайома. Незабаром він став шукати, хто ж її тут супроводжує, і з обуренням виявив, що це нахабний і вульгарний хлопець зі школи Хілла, якого він вже раніше примітив, але відкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, які так її полонили? Хіба міг цей примітивний мозок гідно оцінити безсмертну сирену підмісячного світу?

У розпачі вивчивши містера Джубела, марно намагаючись знайти відповіді на ці запитання, він запросив її, «перехопивши» прямо в танці, і навіть протанцював із нею цілих двадцять футів, поки її не покликав наступний кавалер; Безіл із цинічною меланхолією усміхнувся, коли вона сказала: