Franz Kafka - Листи до Феліції (1913)

Франц

Кохана, не побивайся так і не старайся писати мені більше, ніж Тобі без перешкод дозволяє Твій час, я ж хочу бути твоїм добрим духом, а не твоїм мучителем. Рядок привіту і запевнення, що Ти про мене пам’ятаєш, – в такі часи мені цього цілком достатньо. Чи не перевантажують все-таки Тебе на службі – тепер ось поряд з операторкою фактурної машини і панянкою Ґросман ще і третя дівчина захворіла, роботу якої на Тебе звалили? Час уже б і дирекції збагнути, що це занадто.

Наскільки ж мені легше живеться, ніж Тобі, а чи принаймні могло б житися! Ти, коли б у Тебе було стільки вільного часу, як у мене, взялася б вести життя здорове й корисне, на втіху собі і всім прибічним. Та Ти і зараз живеш не інакше, хоч і прив’язана до без чверті восьмої вечора і без обіду – це жахливо! – до своєї контори. Я ж, по суті, нічого не роблю, людей з такими примхами, примхами, які до того ж впливають на їхню роботу, взагалі не варто було б тримати на службі, Ти б тільки головою похитала, якби побачила, як я, наприклад, сьогодні у себе в конторі працював. У мене на столі звалено сила-силенна найрізноманітніших старих паперів – щоправда, вже не так багато, як якийсь час тому, відтоді все-таки видався тиждень помірно пристойної роботи, – але сьогодні мені насамперед треба було дописати загалом швидше черговий і мало кому потрібний звіт для міністерства, розпочатий ще вчора. Виявилося, це геть не на мене, в голову зовсім нічого не йшло, до того ж в конторі сьогодні був канцелярський аврал, на який мені довелося віддати і свого машиніста переписувача, тож я особисто сів за машинку, відчуваючи, що створений тільки для одного – так і сидіти, склавши руки. У такі дні навіть друкарська машинка втрачає здатність писати, і, скільки ти на неї ні витріщайся, все одно вона на вигляд наче старий, давно віджилий винахід і взагалі просто залізяка. Словом, я написав близько 8 сторінок і добряче цілю на завтра: ці вісім сторінок, як нікуди не придатні, порву і весь звіт, розрахований сторінок на 20, почну спочатку. Лише зрідка, немов уста гомерівських героїв, розмикаються мої губи для диктування, і, як будь-яка скупість мови, ця здатна скінчитися замовканням назавжди. Однак життя йде, і соки, хоч і ліниво, рухаються своїм шляхом. І все це, подумай сама, при тому, що, крім роботи в конторі, я нічого більше не роблю і занедбав справи на фабриці так, що не наважуюсь на батька навіть глянути, не те що з ним заговорити. Так що, кохана, похвали мене трошки за такий чудовий спосіб життя.

Жодної звістки, кохана моя, в конторі я загадав, якщо що-небудь прийде, тут же надіслати, але нічого не прийшло. Вчора було два листи, от би вони розподілилися на вчора і сьогодні! Але я не переймаюсь; а якщо Ти через таке побиваєшся, як останнім часом, можеш спокійно один день пропустити, я міцно зберігаю Тебе в своїй душі і, як і раніше, Тебе пам’ятаю.

Я все ще застуджений – вірніше, власне навіть не застуджений, але відчуваю весь час, можливо здебільшого тільки від іпохондрії, якийсь неприємний холод по всій спині, немов на мене, куди б я не повернувся і де б не стояв, спрямована цівка холодної води. Ось і зараз, коли пишу, теж – просто чортівня якась.

У подібному стані ніщо не здатне потішити людину сильніше, ніж лист з такими непомірними претензіями, який я отримав сьогодні від Штьоссля. Він і про книгу мою [Споглядання] відгукується, але з таким нерозумінням, що на якусь мить я навіть подумав, може, книга моя і справді хороша, якщо вже вона такого проникливого і досвідченого літератора здатна підбити на помилки, які щодо книг я вважав взагалі немислимими, хіба що по відношенню до живих людей – живих і тому багатозначних. Єдиним поясненням залишається, що книгу він прочитав побіжно або місцями або (що, втім, при тому відчутті правдивості і надійності, яке в будь-якому слові і жесті навіює весь його вигляд, малоймовірно) не читав зовсім. Переписую для Тебе відповідне місце, бо ж письмо у нього геть нечітке, і навіть якщо Ти після багатьох зусиль вирішиш, що все розібрала, напевно багато прочитаєш невірно. Він пише: «Вашу книгу, так само вдалу як внутрішньо, так і зовні, я прочитав відразу ж і залпом, вельми потішившись легкою і проникливою вивіреністю цих маленьких пам’ятників короткою, але великою миттєвістю. За всім відчувається якийсь особливо доречний, так би мовити, розчинений у глибині душі гумор – точно, якби доб- ре виспавшись вночі, прийнявши освіжаючу ванну й одягнувшись у все чисте, ви зустріли ясний сонячний день в радісному очікуванні і з почуттям невимовної бадьорості повсьому тілі. Гумор прекрасного внутрішнього самопочуття. А де ж краще передумови для автора, нема прекраснішої за нього заруки, ніж цей найчистіший душевний настрій його перших речей». До цього міркування залишається тільки додати – я прогавив зробити це із самого початку, – що загалом книга йому не подобається, що при мінливості його вдачі легко було передбачити. До речі, лист цей якнайкраще поєднується з сьогодні надрукованою, надміру хвальною рецензією [42] Мова про рецензію Отто Піка на «Споглядання» у «Bohemia» від 30 січня 1913 р. , де сказано, що в книзі безроздільно панує скорбота.