Franz Kafka - Листи до Феліції (1913)

Вчора хотів написати Тобі, який я радий, що Ти написала Софі. Я хочу незрівнянно дошкуляти їй проханнями від ваших історій, але, звичайно, такими тонкими й хитрими, як і слід чекати при моїй великій майстерності та практиці розмови. А якщо це інакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так сміливо запитав!

Франц

Знову повертаюся до Тебе, кохана, від листів Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглинені звичайними життєвими турботами, читають подібні листи, де людина здіймається з пробуджених творчістю глибин своєї істоти, навіть у безсиллі своєму відкриває нам свою душу нестримним потоком шалених зізнань, – я і справді відчуваю його (хоча мені, якщо порівнювати речі тверезо, далеко до нього, як найменшому місяцю до сонця) геть близенько, він виливається скаргами, сховавши мені в шию, він сам, пальцями, торкається моїх слабкостей, а іноді, вряди-годи, захоплює мене за собою, немов ми з ним друзі.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з іншого я не можу, життя в такому розрідженому повітрі мені не до снаги, я вислизаю зі справжньої боротьби, щоб заспокоїтися шляхом споглядання цілого. Моєму мисленню притаманні неймовірно вузькі межі – відчувати в підсумках розвиток, який їм передував, я можу; проте виконати весь шлях від підсумку до результату або крок за кроком вивести з підсумку попередній розвиток мені не дано. Я ніби падаю на речі згори вниз і розглядати їх встигаю лише в безладді свого падіння.

Геббель ж мислить зовсім прямо, без найменших вивертів, в які так хочеться часом сховатися зі своїм відчаєм. Він мислить не тільки з властивою йому з ранньої юності природною силою (адже освіта у нього було зовсім випадкова, якої він сяк-так нахапався), але і з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною і аж геть близькою до прямолінійності методичністю. Коли я намагаюся точніше уявити собі ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листів тут же зникає і він просто мене розтоптує.

За сьогоднішній Твій лист, кохана, особливе Тобі спасибі. Одному Богу відомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, і я, йдучи зі служби, обмацував у кишені списаний напередодні Твоєю рукою аркуш, міг тримати і пестити його в руках, міг милуватися ним. Уяви собі, я тут навіть шоколаду з’їв, зрозуміло повільно, недовірливо і лякливо, але спокуса якнайбільше долучитися до Твого існування і до Твоєї втіхи була занадто великою. Та мені це і не зашкодило, бо все, що від Тебе виходить (в цьому Ти зовсім не те, що я), добре, миле і зашкодити не може.

Франц

В ряду всього нового, що я пізнав і пережив з минулого літа, очевидно, стоїть тепер і те, що я нарешті і навіть з лишком здобувся на здатність застуджуватись, як усі інші смертні. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованість своєї тисячократно розтертої шкіри. Може, мені гарячого чаю бракує, яким, на мою (тепер, після всіх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмірно збадьорюється моя кохана? Знаєш, були часи, коли я навіть у власній нездатності застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрімкішого згасання – в самому факті цього згасання я не сумнівався ніколи. Я казав собі (нездатність застудитися була лише одним із багатьох симптомів): ось так, мало помалу, я і випадаю з людської спільноти; я пильно стежив за всім, що могло б послужити доказом; у першій-ліпшій дрібниці я зазнавав невдачі; не кожне побоювання підтверджувалося, але будь-яка надія обманювала; з ким би і про яку б нісенітницю я не говорив, варто було співрозмовнику лише глянути трішки скрива, і я вже почувався знедоленим і не знав, якими силами мені повернути до себе його обличчя, утримати на собі його погляд. Одного разу мені вдалося навіть Макса, людину, таким настроям начисто чужу, майже зовсім переконати в тому, що справи мої дедалі гірші і що ніхто, хоч як він мене любив, як би близько до мене ні сідав, як би проникливо і підбадьорливо в очі мені ні заглядав і скільки б мене ні обіймав (останнє, щоправда, скоріше від відчаю, ніж від любові), – ніхто не годен мене врятувати. Мене треба покинути на самого себе, воно і мені так краще, і терпляче зносити мою присутність, наскільки це взагалі в людських силах. Ми тоді вдвох з ним вибралися в Добжіховіц, красиве місце неподалік від Праги, де вирішено було і заночувати. З обіду задощило, геть скам’янілий, я лежав на кушетці в кімнаті Макса (ми взяли дві кімнати, бо я маю спати в кімнаті тільки один, Ти, може, вирішиш, що ця примха ще й ознака мужності, але це тільки побоювання, що розшифровується приблизно ось як: коли ти один, з тобою нічого не станеться – точно так само, як не можна, наприклад, лежачи на підлозі, впасти), заснути не міг, а й розплющувати очі теж не хотілося, щоб не заважати Максові, який, сидячи за столом, почав і завершив свою новелу «Чешка» (яку Ти потім, можливо, читала у «Berliner Tageblatt»), так я і лежав із заплющеними очима, сумно слухав дощ, який з особливою ретельністю порощив по дерев’яному даху і дерев’яній терасі, і не міг дочекатися, коли ж Макс нарешті закінчить свою історію (яку, до речі, він писав як божевільний, перо по паперу так і літало), щоб мені встати і злегка потягнутися, – ні з якою іншою, втім, метою, окрім як, прислухавшись до себе, знову відчути бажання плюхнути на ту ж таки канапу і далі тупо на ній вилежуватися. Так я прожив багато років і, якщо обернутися і придивитися пильніше, – нескінченно багато днів. Твою руку, кохана, щоб швидше настала така ж нескінченність прекрасних днів! Твою гарну, добру руку, яку я все ніяк не наважуюсь схопити.