ДЖУЛІ: Ви історик. Розкажіть мені про роль ванни в історії. Я думаю, що її страшенно недооцінюють.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ванні. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ванні.
ДЖУЛІ: ( зітхаючи ) Давня давнина! Нічого нового у світі не існує, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичної комедії, якій не менше двадцяти років; а на обкладинці написано: «Шиммі Нормандії».
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю ці сучасні танці. О, Лоїз, я б так хотів, вас побачити. Підійдіть до вікна.
(У водопроводі лунає гучний стук і раптом з відкритих кранів починає литися струмінь. ДЖУЛІ швидко закриває їх).
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: ( спантеличено ) Що, заради всього святого, це було?
ДЖУЛІ: ( невинно ) Мені теж щось почулося.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.
ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акваріум із золотими рибками.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: ( все ще спантеличено ) А що за дивний стукіт?
ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своїми золотими щелепами.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: ( з раптовою рішучістю ) Лоїз, я вас кохаю. Я не людина не від цього світу, і я звик рішуче…
ДЖУЛІ: ( зацікавлено ) О, як захопливо.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рішуче рухатись вперед. Лоїс, я хочу вас.
ДЖУЛІ: ( скептично ) Та ну! Чого ви насправді хочете, – привернути до себе увагу всього світу і щоб він зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вільно!»
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоїз, я… Лоїз, я…
(Він зупиняється, коли ЛОЇЗ відчиняє двері, заходить і захлопує їх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потім раптом помічає молодого чоловіка за вікном)
ЛОЇЗ: ( з жахом ) містер Калкінс!
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: ( здивовано ) Але ж ви сказали що вдягнені у рожево-біле!
(Кинувши на нього один відчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикує, сплескує руками ніби капітулюючи й опускається на підлогу.)
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: ( у великій тривозі ) О Господь милосердний! Вона знепритомніла! Я вже біжу.
(Погляд ДЖУЛІ падає на рушник, який вислизнув з млявої руки ЛОЇЗ)
ДЖУЛІ: У такому випадку я теж біжу.
(Вона кладе руки на борти ванни, щоб піднятися, і поміж глядачами виникає неясний шум, чи то шепіт, чи то приглушені зітхання. Але темінь, як у Беласко, швидко настає і закриває сцену.)
ЗАВІСА
Мерлін Грейнджер був працівником у книгарні «Мунлайт Квіл», яку ви, можливо, відвідували, що розташована недалеко від Ріц-Карлтон на Сорок сьомій вулиці. «Мунлайт Квіл» є, а точніше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постійної темряви, що там панувала. Всередині було дуже багато червоних та помаранчевих плакатів, від екзотичного змісту яких перехоплювало подих, а світло йшло від блискучих віддзеркалюючих палітурок спеціальних видань, не менше ніж від великої приземкуватої лампи, яка мала абажур із багряного атласу та світила цілий день, розгойдуючись над головою. Це була справді «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квіл» були схожі на вишивку, що зміїлася над дверима. Вітрини, здавалося, завжди були наповнені чимось, що ледь-ледь пройшло літературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, які пропонували свої назви, написані на маленьких білих паперових квадратах. І над усім панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний містер Мунлайт Квіл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цікавинок у дікенсівському Лондоні, а наполовину – кав’ярні на теплих берегах Босфору.
З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлін Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловіків із темними колами під очима, чи цікавить їх оцей новомодний автор, або може вони цікавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинці, чи книгу, яка містить новітні сонети Шекспіра, які через парапсихічний зв’язок надиктовані міс Сатон із Південної Дакоти? Питаючи про це він презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скоріше до цих останніх, але як працівник «Мунлайт Квіл» він мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.
Після того, як у п’ятій тридцять кожного дня він опускав віконниці на вітрині й прощався з таємничим містером Мунілайтом Квілом, пані-клерком міс МакКракен та леді-стенографісткою міс Мастерс, він йшов додому, до Кароліни. Ні, він не вечеряв із Кароліною. Неймовірно, щоб Кароліна вирішила б споживати їжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько біля домашнього сиру, а кінчик краватки Мерліна ледве не тонув у його склянці молока. Він ніколи не запрошував її до себе на вечерю. Він їв один.
Читать дальше