Френсіс Фіцджеральд - Цент на двох

Мерлін зайшов у гастрономічний магазин Брегдорта на Шостій авеню і купив коробку крекерів, тюбик пасти з анчоусів і кілька апельсинів, а ще невелику баночку сосисок і трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – і з цим усім, вміщеним у коричневий пакет, зайшов до своєї кімнати у п’ятдесят-якийсь дім на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, з’їв вечерю і побачив Кароліну.

Кароліна була дуже молодою і веселою дівчиною, яка жила зі старшою леді й мала, можливо, дев’ятнадцять років. Вона була немов привид, тому що її не існувало, доки не наставав вечір. Вона матеріалізовувалася, коли в її квартирі близько шостої загорялося світло, а зникала пізніше, близько опівночі. Її квартира виглядала приємною і була розташована у гарній будівлі з білого каменю, навпроти південної сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у єдине вікно єдиної кімнати, що займав одинокий містер Грейнджер.

Він називав її Кароліною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квіл».

Мерлін Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти років, з темним волоссям і без вусів, бороди або чогось подібного, а Кароліна була сліпучою і легкою, з мерехтливою багрянистістю рудих хвиль волосся, і обличчям, що нагадує про поцілунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографію, ви розумієте, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колір, але останнім часом іноді вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була її особливою гордістю, бо кожен раз, коли її носила, стояла на певному місці біля стіни, де, як Мерлін вважав, було дзеркало. Сиділа вона, як правило, у невеликому кріслі біля вікна, але іноді віддавала належне шезлонгу біля лампи, і часто, відкинувшись назад, палила сигарету, а положення її рук при цьому Мерлін вважав дуже витонченим.

Одного разу вона підійшла до вікна, велично завмерла і дивилася назовні, тому що місяць заблукав і краплями скидав найдивніший блиск в простір між ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для білизни в яскравий імпресіонізм срібних діжок та гігантських сіток павутиння. Мерлін сидів біля вікна, їв домашній сир з цукром і молоком, і так швидко потягнувся за віконним шнуром, що іншою рукою скинув сир на коліна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, і він був впевнений, що вона все ж таки його бачила.

Іноді у неї були відвідувачі – чоловіки в смокінгах, які стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Кароліною; потім вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освітленого простору, очевидно, супроводжуючи її на вечірку або на бал. Інші молоді люди приходили, сиділи й курили сигарети, і, здавалося, намагалися щось розповісти Кароліні – вона сиділа або у маленькому кріслі, уважно спостерігаючи за ними, або у шезлонгу біля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило і справді непереборно чарівно.

Мерлін любив цих відвідувачів. Когось із чоловіків він схвалював. Інших він лише терпів. Були один чи два чоловіки, яких він ненавидів, – особливо того, хто приходив найчастіше, – чоловіка з чорним волоссям, з чорною козлиною борідкою і темною душею, який здавався Мерліну розпливчасто знайомим, але він ніколи не міг сказати точно, звідки насправді його знає.

Життя Мерліна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливіші години його дня». Він ніколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Кароліну з їхніх «пазурів»; ні, він навіть не одружився з нею. Сталося щось набагато більш дивне, і саме про це піде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий інтер’єр «Мунлайт Квіл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кінцем світу, і все відбувалося в особливо похмурому сірому тоні, який трапляється лише у Нью-Йорку пополудні. По вулицях віяв вітер, ганяючи шматки газет та інше сміття; маленькі вогники починали світитись крізь усі вікна, і це виглядало настільки самотньо, що ставало шкода верхівок хмарочосів, загублених там у темно-зеленому та сірому небі, і відчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закінчитися, зараз всі будівлі зруйнуються, як карткові будинки, і перетворяться у пильні цинічні купи, поховавши під собою усі ті мільйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймні такі роздуми гнітили душу Мерліна Грейнджера, коли він стояв біля вікна, складаючи дюжину книжок назад на полиці після візиту дами у горностаєвому манто, яка налетіла неначе шалений ураган. Він дивився у вікно, сповнений найжахливіших думок – він думав про ранні романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едісон заявив, що через тридцять років на острові не буде житлових будинків, а лише великий і бурхливий базар. А коли він поставив останню книгу потрібною стороною вгору і повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Кароліна.