Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

– Лише від самого себе.

– А як ти перебрався через кордон?

– Це не так важливо. Я приїхав сюди, щоб побачити Гелен.

Він вирячився на мене.

– Для цього ти приїхав?

– Так, – відповів я.

Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав про те, як мені заспокоїти цього спантеличеного чоловіка.

– Задля цього? – спитав він ще раз.

– Саме так. І ти повинен допомогти мені.

– Боже мій! – вигукнув Мартенс.

– Що – вона померла? – запитав я.

– Ні, не померла.

– А вона тут?

– Так, вона була тут. Принаймні тиждень тому.

– Нам у тебе можна поговорити? – запитав я.

Мартенс кивнув.

– Медсестру я вже відіслав. Якщо прийдуть пацієнти, їх теж відішлю. Я не можу запросити тебе до своєї квартири. Я одружений. Ось уже два роки. Ти розумієш…

Я розумів. У «тисячолітній імперії» давно вже не можна було довіряти навіть своїм родичам. «Рятівники Німеччини» щодня вихваляли фіскальство як національну чесноту. Я пізнав це на собі. Брат моєї жінки доніс на мене.

– Моя дружина не член партії, – поспішив з поясненням Мартенс. – Але ми з нею ніколи не говорили про щось таке… – він збентежено глянув мені в обличчя, – як оце зараз. Я точно не знаю, як вона дивиться на це. Заходь сюди.

Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.

– Не треба замикати, – сказав я. – Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.

Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.

– Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?

– Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п’ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…

– І з-за цього ти пробирався сюди?

– Авжеж, – відповів я здивовано. – А чого ж іще?

– Ми повинні десь тебе сховати, – сказав він. – Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.

– Вона вийшла заміж? – спитав я.

– Гелен? – Мартенс похитав головою. – Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.

– Де вона мешкає. В тій самій квартирі?

– Напевно.

– У неї ще хтось живе?

– Кого ти маєш на увазі?

– Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.

– Цього я не знаю.

– Ти повинен розвідати, – сказав я. – І сказати їй, що я тут.

– Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…

– А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?

– Та правда, – погодився Мартенс. – Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.

– Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п’ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П’ять років – це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.

Мартенс кивнув.

– Я тебе не розумію, – сказав він трохи згодом.

– Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.

– Чому ти не написав їй?

– Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.

– Коли мені піти до неї?

– Зараз, – сказав я здивовано. – А коли ж іще?

Він озирнувся довкола.

– Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.

– Я не хочу сидіти під замком, – заявив я. – А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?

– Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.

Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп’ячу дружбу.

– Поки що я сходжу в собор, – сказав я. – Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?

– Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?

– Де є телефон, там і небезпека.

– Можливо. – Він в нерішучості постояв хвилинку. – Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.