Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.

– Ще не зовсім, – заперечила вона. – Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.

Ми пішли через площу.

– Але ж я не можу так одразу піти з тобою додому, – сказав я. – Ти все ж таки повинна спершу відіслати свою служницю! Я зняв собі кімнату в Мюнстері в одному готелі. Там мене не знають. Я мав намір там жити.

Гелен зупинилась.

– Який час?

– Ще не знаю, – відповів я. – Я думав лише про те, що хочу побачити тебе і потім мушу якось повернутись назад.

– За кордон?

– А куди ж іще, Гелен? – спитав я.

Вона схилила голову й пішла далі. Я подумав тоді, що повинен відчувати себе дуже щасливим, але чомусь не відчував цього повністю. Тепер я певен, що тоді був щасливий.

– Мені треба ще подзвонити Мартенсу, – сказав я Гелен.

– Ти можеш це зробити і з твоєї квартири, – відповіла вона.

Мене чомусь прикро вражало кожен раз, коли Гелен казала «твоя квартира». Вона повторяла це навмисне. А навіщо – я не знав.

– Я обіцяв Мартенсу подзвонити через годину, – наполягав я. – Година вже минула. Якщо я не подзвоню, він думатиме, ніби зі мною щось трапилось. І може вчинити щось необачне.

– Він знає, що я пішла забрати тебе з собою.

Я глянув на годинник. Було на чверть години пізніше, ніж я мав подзвонити.

– Я можу це зробити в найближчій пивничці, – сказав я. – Для цього потрібна одна лиш хвилина.

– Боже мій, Йозефе! – гнівно сказала Гелен. – Ти дійсно не змінився. Став іще педантичнішим.

– Це зовсім не педантизм, – заперечив я. – Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. – Я взяв дружину за руку. – Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.

Вона міцно стиснула мою руку і сказала пошепки:

– Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?

Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.

– Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.

Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.

– Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.

Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі – я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.

Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.

– Весь час говорила по телефону моя дружина, – пояснив він, – Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.

– А де вона тепер?

– У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?

– Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.

– Де ти зараз?

– На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.

Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.

– Ти знаєш, де знайти притулок? – запитав Мартенс.

– Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.

– Якщо я зможу для тебе щось зробити, – нерішуче сказав він, – дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…

– Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.

– Якщо захочеш тут переночувати – ми зможемо тоді ще поговорити…

Я посміхнувся.

– Буде видно. Я повинен кінчати…

– Так, так, звичайно, – поспіхом відповів він. – Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!

– Дякую, Рудольфе.

Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.

– Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.