Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

Вона пішла далі, на хори. Я протиснувся між лавами й попрямував за нею. Біля лави святого причастя Гелен зупинилась. Уважно оглянула всіх людей, які ще стояли навколішки між рядами лав, потім поволі пішла проходом назад. Я зупинився. Вона так сподівалась побачити мене десь на лаві, що пройшла, мало не зачепивши мене. Я обернувся і пішов слідом за нею.

– Гелен, – шепнув я, коли вона знову зупинилась якраз переді мною. – Не обертайся! Виходь на вулицю! Я йтиму за тобою. Тут ніхто не повинен бачити нас удвох.

Вона здригнулась, наче я вдарив її, потім пішла далі. «І чого вона взагалі прийшла сюди? – подумав я. – Це ж так небезпечно, якщо нас тут хто впізнає!» Але ж я й сам не сподівався, що в соборі буде так багато людей.

Я бачив її – вона йшла поперед мене, – але не відчував нічого, крім бажання якомога швидше вибратися з церкви. Гелен була в чорному костюмі і в малесенькому капелюшку; голову тримала високо, трохи повернувши її вбік, ніби прислухалась до моєї ходи. Я відстав на кілька кроків, але так, щоб не випустити її з поля зору. Мені не раз доводилося чути, що людину впізнавали тільки тому, що вона надто близько стояла біля когось іншого.

Гелен проминула кам’яні чаші зі свяченою водою в широкому порталі і зразу ж повернула ліворуч. Уздовж собору йшла широка, вимощена кам’яними плитами доріжка, відгороджена од великої соборної площі чавунними ланцюгами, що тяглися від одного кам’яного стовпа до другого. Вона перескочила через ланцюги, ступила декілька кроків у темряву, зупинилась і повернулась обличчям до мене.

Що я відчував у ту мить, пояснити не можу. Якщо я скажу, що мені здавалось, ніби поперед мене йде все моє життя, ніби воно втікає від мене, а потім раптом обертається до мене обличчям, – це знов таки будуть банальні слова; а втім, це було і так і не так. Я відчував щось подібне, але це ще не все, що я тоді відчував. Я підходив до Гелен, до її темної стрункої постаті, до блідого личка, до її очей і вуст, лишивши позаду все, що було в минулому. Той час, коли ми не жили вкупі, не канув у забуття; він лишився, але як щось таке, про що десь читав, а не сам пережив.

– Звідки ти приїхав? – запитала Гелен майже вороже, перш ніж я підійшов до неї.

– Із Франції.

– Тебе впустили сюди?

– Ні. Я таємно перейшов кордон.

Гелен питала майже про те ж саме, що й Мартенс.

– Навіщо? – спитала вона.

– Щоб побачити тебе.

– Тобі не слід було їхати сюди.

– Я знаю. Я сам собі це твердив щодня.

– Чого ж ти тоді приїхав?

– Коли б я це знав, то не був би тут.

Поцілувати Гелен я не наважився. Вона стояла перед самими моїми очима, але така заціпеніла, наче могла розбитись, якщо до неї доторкнешся. Я не знав, що вона думала, але бачив її знову, вона жила, і тепер я міг піти геть або ж чекати, що буде далі.

– І ти не знаєш? – спитала вона.

– Завтра знатиму. Або через тиждень. Або ще пізніше.

Я поглянув їй в обличчя. Що було знати? Знання тут – це клубочок піни, що танцює на хвилі. Найменший вітер може його здути; а хвиля лишиться.

– Ти приїхав, – мовила вона, і її личко втратило жорсткий вираз, стало лагідним, вона підступила ще ближче до мене. Я тримав її за руки, а вона притиснула свої долоні мені до грудей, ніби ще хотіла відштовхнути мене. У мене було таке відчуття, наче ми вже давно стоїмо отак віч-на-віч, самотні, у темряві на вітряній соборній площі, відгороджені від неї скляною стіною, з-за якої глухо долинає вуличний шум. Ліворуч, за якихось сотню кроків од нас, стояв, замикаючи площу з протилежного боку, яскраво освітлений міський театр з майже білими сходами, і я пригадую, що трохи здивувався, чому там ще дають вистави, а не влаштували казарми чи в’язниці.

Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.

– Ходімо, – прошепотіла Гелен. – Нам тут не можна стояти.

– Куди ж нам піти?

– До твоєї квартири.

Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:

– Куди?

– До твоєї квартири. Куди ж іще.

– Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?

– Ніхто тебе не побачить.

– А служниця?

– Я відішлю її на весь вечір.

– А завтра вранці?

Гелен поглянула мені в очі.

– Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?

– Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.

Вона раптом посміхнулась і сказала:

– А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?

– Я й сам не знаю, – відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. – Але я тут, – додав я.