Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

– Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?

Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.

З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.

На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.

Проведені там півгодини я пам’ятаю до подробиць. Пам’ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.

Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: «А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських цілях?» Я підвівся й пішов геть. Позаду почувся сміх жінки, якого я ніколи не забуду, – тихий, трохи зневажливий і співчутливий сміх незнайомки на міському валу в Оснабрюку.

– Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?

– Абсолютно нічого не розумію, – долинув до мене роздратований голос. – У мене тут саме прийом…

– А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?

– Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…

– Старий Шеттергенд, – сказав я.

Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:

– Що-о?

– Віннетоу, – відповів я. – Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.

– Вірно… – погодився Мартенс.

Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника – чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.

– Віннетоу?… – з недовір’ям у голосі повторив Мартенс.

– Так. Мені треба зустрітися з тобою.

– Я не зовсім розумію. Де ви є?

– Тут, у місті. Де ми можемо побачитись?

– У мене зараз прийом хворих, – машинально відповів Мартенс.

– Я хворий. І можу прийти на прийом.

– Не розумію, що ви наговорили, – сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. – Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?

– Коли?

– Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, – повторив він. – Але не раніше!

– Гаразд, о пів на восьму.

Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, – промайнуло в моїй голові. – Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.

Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.

У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлерюгенду» на обкладинці.

Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.

– Рудольфе, це я, Йозеф, – мовив я.

Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.

– Звідки ти взявся? – прошепотів він.

Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?

– Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, – сказав я.

Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.

– У тебе є дозвіл на перебування тут?