Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

Підійшов офіціант і запитав:

– Може, добродії бажають прийняти ще когось до свого товариства?

– Ні.

Він схилився трохи нижче нади мною:

– Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?

Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.

– Ні, – сказав я ще раз.

– Це справжні дами, – пояснив офіціант. – Ота, що праворуч, німкеня.

– Це вона вас послала сюди?

– Ні, шановний пане, – відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. – Це моя власна ідея.

– Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.

– Що він хотів? – поцікавився Щварц.

– Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.

– Я ще нічого не платив, – серйозно відповів Шварц. – А ви гадаєте, це шпигунки?

– Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу – заради грошей.

– Це німкені?

– Одна з них, як сказав офіціант.

– Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?

– Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.

Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п’янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.

– Ви не будете їсти? – запитав я Шварца.

Він похитав головою.

– Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, – розповідав Шварц. – Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.

Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.

Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.

– Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? – запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.

– А хто це говорить? – поцікавилась жінка.

– Друг доктора Мартенса.

Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.

– Прошу назвати ваше прізвище, – сказала жінка.

– Я – друг доктора Мартенса, – повторив я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.

– Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.

– А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.

– Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.

Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці проводу поклали трубку.

Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем – тільки яким? Доктор Мартенс – ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.

Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.

– Це говорить Ґеорґ Юргенс, – різким тоном заявив я. – Прошу доктора Мартенса.

– Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?

– Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!

– Добре, – відповіла жінка. – Хвилиночку! Зараз!

Шварц підвів голову і поглянув на мене.

– Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефону і чекаєш, як вирішиться твоє життя?

Я кивнув.

– І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.

– «Доктор Мартенс слухає», почув я нарешті, – розповідав далі Шварц. – Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. «Рудольфе», – насилу просипів я.

– Що ви сказали? – почувся здивований голос мого друга.

– Рудольфе, – повторив я. – Говорить родич Гелен Юргенс.