Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

– До дідька ту служницю, – сказав я. – Була то вона чи ні, вона мене не впізнала. Я помічаю, коли мене хтось упізнає.

Гелен взяла у мене з рук плащ та капелюх і хотіла повісити в передпокої.

– Не тут, – застеріг я. – Сховай у шафу. Якщо хтось зайде, може помітити чоловічий одяг.

– Ніхто не зайде, – запевнила вона і пішла поперед мене в кімнату.

Я обернувся і замкнув двері. Потім пішов слідом за нею.

Перші роки у вигнанні я часто згадував свою квартиру; потім намагався забути її. Тепер, коли я був у ній, я майже нічого не відчув. Вона говорила мені не більше, ніж якась картина, що була колись моєю і тепер нагадувала певний період мого життя. Я став на порозі й озирнувся довкола. Майже нічого не змінилось. Тільки канапа і крісла були оббиті новим матеріалом. Показуючи на них, я запитав:

– Вони тоді були не зелені?

– Блакитні, – відповіла Гелен.

Шварц обернувся до мене обличчям.

– Речі живуть власним життям, і, коли його почнеш порівнювати зі своїм, стає моторошно.

– Навіщо ж порівнювати? – запитав я.

– А ви цього ніколи не робите?

– Буває, але не такі різні речі. Порівнюючи, я обмежуюсь самим собою. Коли я, скажімо, стою голодний у гавані, то порівнюю себе з уявним «Я», який ще, крім того, хворіє на рак. Це мене хоч на хвилину заспокоює, бо я страждаю не від раку, а тільки від голоду.

– Рак… – мовив Шварц, дивлячись мені просто у вічі. – Чому ви про нього згадали?

– Я міг би назвати й сифіліс. Або туберкульоз. Просто рак – найближче, що спало мені на думку.

– Найближче? – Шварц усе ще свердлив мене очима. – А я вам скажу, що це – найдальше! Найдальше! – повторив він.

– Нехай і так, – поступаючись, відповів я. – Найдальше. Я лише назвав рак як приклад.

– Це таке далеке, що його не можна й збагнути.

– Так можна сказати про всяку небезпечну для життя хворобу, пане Шварц. Завжди.

Шварц кивнув і на хвилину замовк.

– Ви ще хочете їсти? – спитав він після паузи.

– Ні. Чого це вам спало на думку?

– Ви щось таке сказали.

– Це теж був тільки приклад. Сьогодні я вже, сидячи з вами, двічі вечеряв.

Шварц знову підвів голову.

– А як це звучить! Вечеряти… Як втішно! І як недосяжно, коли вже всьому кінець!

Я мовчав. Через хвилину Шварц заговорив спокійніше:

– Жовті крісла. Вони були оббиті наново. Ото і всі зміни за п’ять років, протягом яких моє власне буття зазнало з десяток принизливих сальто-мортале. Іноді таке важко осягнути розумом – ось про що я тоді подумав.

– Правда. Людина вмирає, а її ліжко лишається. Лишається будинок, у якому вона жила. Речі лишаються. Хочеться їх знищити.

– Але не тоді, коли вони тобі байдужі.

– Знищувати їх не слід, – сказав я. – Це не так уже й важливо.

– Ні? – спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. – Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені – що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?

– Нічого, – відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. – Тільки ми й надаємо йому ваги.

Шварц похапцем відпив ковток темного вина.

– А чому б і ні? – голосніше запитав він. – Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?

– Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.

Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. «Ще кілька годин, – подумав я, – до світанку, а там уже можна й піти». Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. Просто не вірилось, що я їх маю; незвична музика, вино, закрите шторами приміщення, голос Шварца – все це здавалось трохи нереальним і ніби присипляло мене.

– Я все ще стояв на порозі вітальні, – вів далі Шварц. – Гелен поглянула на мене і спитала:

– Така чужа тобі видалась твоя квартира?

Я похитав головою і ступив кілька кроків уперед. Щось незвичайно бентежило мою душу. Речі ніби хотіли схопити мене в свої обійми; але я вже був для них чужий. Мене блискавкою пронизав страх: то я і для Гелен тепер чужий?

– Все лишилось таким, як було, – поспішив я відповісти, щоб приховати свій гіркий розпач. – Все, як і було.

– Ні, – заперечила вона. – Ніщо не лишилось таким, як було. Чого ти повернувся? Заради цього? Щоб усе стало так, як було?

– Ні, – сказав я. – Я знаю, що того вже нема. Але хіба ми не тут жили? Де все це лишилось?

– Не тут. Його не лишилось і в старому одязі, який уже викинули. Ти це маєш на увазі?