Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

А Славко носив і носив каміння… І лише коли на землі не лишилося жодного камінчика, сів перепочити. Глянув_на земельку, яку звільнив з кам’яного полону, і так радісно йому стало! Вона була чорна, як циганський чуб. Пахкотіло від неї свіжою ріллею так, що аж у голові паморочилося. Вдихаючи цей аромат, Славко мимохіть пригадав рядки вірша, якого прочитав в одній книжці. Він озирнувся, щоб впевнитися в тому, що його ніхто не почує, і, наслідуючи свого друга Юрка, натхненно продекламував:

Хоча оті слова «У світі — зерно. У зернині — світ», — він ще не зовсім розумів, зате кожної весни біля своєї хати бачив неосяжні поля зернят. Тому, мабуть, і вірша цього запам’ятав…

Сидячи на каменюці, він милувався своєю роботою, а коли озирнувся, побачив Оленку.

— Лелечко, він уже, бачте, спочиває, — насмішкувато вигукнула вона. А коли підійшла ближче, зойкнула з подиву: — Ой, ти диви! Вже й чиста грядочка. Коли ти встиг? А ми збиралися бульдозера у колгоспі просити… Земелька чорненька, — бігаючи навколо тринадцятої, захоплено вигукувала цокотуха.

Славко сидів мовчки. Не розпатякувати ж, справді: «Я такий, я он який, це для мене дрібничка».

— Чого ти мовчиш, мов кавун? Показуй, чим світ дивуватимеш, — поцікавилась Оленка.

Той витяг з кишені пакуночок.

— От, дивись.

— Оце й усе?

— Ага!

— Хлопче, ти того… начебто з вітерцем. Тутечки й горобцю нічим поласувати… Я тобі краще дам ячмінцю… І не якогось там, а зимового. З Прибалтики юннати прислали. — І вона простягла йому чималеньку торбинку. — Посієш?

— Еге ж, — погодився він і взяв торбинку.

— А чи знаєш, як треба сіяти?

— Чого ти до мене причепилася, мов реп’ях до валянка? — не витримав Славко.

— Зрозуміла! Дивуй світ! — пискнула вона і помчала до своїх грядок.

А от як треба сіяти зерно, Славко й не знав. Він міг безпомилково назвати марки колгоспних тракторів, сівалок, комбайнів, перерахувати футболістів київського «Динамо», сісти на мотоцикла й обмотати все село, а от як сіяти, не знав. Він не раз бачив, як сіють хліб, а от на яку глибину слід класти зерно, яка відстань має бути між рядками… Дорогоцінні ж зернята слід посіяти не як-небудь, а за всіма правилами!

Що ж робити? Звернутися до Оленки він, звичайно, не міг. Залишалося одне — побігти у майстерню до діда. І сівач прожогом кинувся за ворота, аж тут зіткнувся з агрономом.

Той притримав хлопця за рукав.

— Куди розігнався?

— До дідуся.

— На консультацію?..

— Ага, а тепер, тепер… здається, можна й не бігти, — зметикував він.

— Я теж такої думки, — посміхнувся Іван Іванович. — Де твоя діляночка?

— Ходімте, покажу.

Зі всього було видно, що доля Славкових зернят турбувала колгоспного агронома не менше, ніж самого Славка.

…Тринадцяту засіяли за всіма правилами агротехнічної науки…

З того дня, вважай, кожного ранку, до уроків, а бувало, й після занять, Славко навідувався до свого поля Через тиждень — перша новина: зазеленів килимець ячменю, зійшов він дружно, а от озимини не видно було Минув ще тиждень, вже й жовтневі дощі перепали, тихі, без громовиці, щедрі, а пшеничний килимок не прокидався. Почав турбуватися Славко. Не раз бігав до агронома. Та в Івана Івановича була одна порада — чекай. І він дочекався — діляночка ожила. Сталося це зовсім несподівано. Ще звечора він не помітив нічого нового, а вранці на грядочці випнувся рядочок шпичаків. Всі вони були націлені у небо. Сівач оглядав кожну рослинку, як диво якесь. Парості були дебеленькі й гострі, як їжачкові шипаки, на колір — жовтуваті, а із землі вже показалися зелені-зелені стебельця. Їх було рівно 48. Виходить, усі до одного прокинулися зернятка. Це була подія. Та ще яка! Славко ладен був горлати про свою радість, але стримався… Ще Оленка прибіжить, спробуй тоді пояснити, чого галас зняв.

Зима того року в приазовський степ прикотила в кінці грудня. Лютюща, з хурделицями, холоднечею. За кілька днів вона укутала в снігову ковдру степ, замела хати й перекинула через юннатівські ділянки намети вище паркана. Тепер діти бігли до школи просто через город, по снігу. Пробігаючи цією стежкою, Славко щоразу думав: там, під снігом, спочиває його зелене диво…