Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Не врятував хлопця сонях — намок Славко, а треба було поспішати додому.

Ще кілька хвилин тому велосипед здавався Славкові легким та зручним, а тепер він був ладен кинути його — так важко було котити машину по липучому чорнозему.

І все ж, ледве переставляючи ноги, доволік Славко свого коника до хатини. Потрапив він на польовий стан сусіднього колгоспу.

Минувши арку, прикрашену гаслами, хлопець опинився на подвір’ї, а там його зустрів засмаглий до чорноти кремезний чоловік у безрукавці й кирзових чоботях.

«Напевно, боксер. Он якенні кулацюги, мов кавуни», — мимохіть подумав Славко, побачивши незнайомця.

Силач усміхнувся до хлопця:

— Що, обламався, синку? Ну, раз така справа, одкоти свого драндулета он туди, під тин, а сам топай за мною. Підобідаєш, а тоді й за ремонт візьмешся. На той час, дивись, і дорога затужавіє…

— Я не голодний… — почав був Славко.

— Е, ні, хлопче, то не чоловіча розмова, запам’ятай: я не знаю, що значить оте «не голодний», — перебив його здоровань. — Я по твоїх очах бачу, що ти, зайчатко, зголоднів, як той вовцюга.

Вони підійшли до столу, який стояв у затінку під хатою. Механізатори, що саме обідали, не звернули уваги на хлопця, а Славків супровідник підійшов до відчиненого вікна і гукнув:

— Галиночко, нагодуй цього козарлюгу, та швиденько мені.

Згодом з кухні вийшла огрядна жіночка у білому фартусі. Вона обіруч тримала чималий полумисок гарячого борщу.

— Стьопо, а де ж той молодець? — сторопіло озирнулася куховарка.

— Чи ти, бува, не осліпла? Розтули очі, ондечки він, за столом.

— Ага-а. Побачила! — усміхнулася тітка. — Ач який білявенький — наче дівчинка. — Вона поставила перед Славком борщ і уважно оглянула хлопчика.

— Ой леле, отак забрьохався! Бачу, тебе, синочку, злива прихопила. Стривай, я зараз. — І вона перевальцем, як качка, побігла на кухню і принесла звідти велику цибулину.

— Ліки від усіх хвороб. З’їж, хлопчику, шматочок. А я тобі ще котлету принесу, а запивати будеш молочком, чи, може, узварку холодненького принести?

— Узвару, — похнюпившись, зніяковіло прогудів Славко.

Нарешті куховарка залишила хлопця, повернулась до своїх каструль і сковорідок.

Поруч із Славком обідав старенький худорлявий дідуган. На маківці в нього войовничо стирчав сивий чубчик, схожий на півнячий гребінь.

— …Ото, значить, онучку, по сорок з гаком центнерів дала пшеничка, — звернувся старий до велетня у безрукавці. — Чи розумієш, яка то цифра! А ми, бідолахи, колись на цій же ниві до п’ятнадцяти пудиків брали, та й за такий врожай святому Миколі-чудотворцю свічку ставили, а тепер, мислиме діло, вважай, по двісті сорок пудів і без усяких там чудотворців…

— Е, діду! Хіба то врожай, — озвався онук. — Це, як тепер кажуть, перехідний момент. Недалеко той час, коли по всі сто центнерів відвалить наш гектар, чуєте, діду, по шістсот пудиків…

— Юринда! — категорично заявив дід, відмахнувшись рукою. — Ти, онуче, говори, та не забалакуйся. Ти, певне, гадаєш, як старому, так можна казна-що верзти, — і дідів чубчик ображено настовбурчився.

— Боже борони, правду кажу, діду. Ось послухайте, про що нам розповів один учений. Якось під вечір отакої жнивної пори завітав у наш табір цибатий чолов’яга. Одежина на ньому благенька — стоптані черевики, брезентова куртка, просмалений капелюх, та й на вид, мов свята Варвара Великомучениця.

— А ти її бачив? — втрутився в розмову парубійко, що сидів поруч.

— У тому-то й річ, що лицезрів, так само, як оце тебе зараз, Василю, бачу, — не змигнувши оком, потвердив розповідач і уточнив: — На іконі у бабусі Мокрини. Обличчя, треба сказати, у тієї страдниці — як печене яблуко. Точнісінько отаке було й у нашого гостя, а от очі його я до цього часу бачу, бо очі в нього світилися, як у закоханого по вуха парубійка. Після вечері хтось із трактористів спитав дідка, куди він дорогу верстає.

— Я — вчений, а от у жнива — шукач, — відповів він.

— Що ж ви шукаєте?

— Врожай добрячий.

— Поталанило вам, — сказав я, — у нас рекордний урожай. По сорок, а то й по п’ятдесят центнерів.

— Е, друзі, то ще не врожай. Моя мета — сто центнерів, і не менше.

— З гектара?

— Зрозуміло, з гектара!

— Де ж ви таке зерно знайдете?

«У мене є таке», — хотів похизуватися Славко, але відразу отямився: ніхто не повірить йому, та й агрономів наказ пригадав — нікому про зернята не казати ані слова.

— Може, і на вашому полі відшукаю, — відповів учений. — Я селекціонер і добре знаю, що природа — то складна лабораторія. Вона створює такі зернята, але це трапляється дуже рідко. Щоб знайти такий колос, не вистачає іноді й цілого життя…