Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

З кожною хвилиною відвідувачів ставало все більше. Гомінкий натовп заповнив зал. Люди юрмилися коло вітрин і з якоюсь особливою жадобою оглядали, здавалося б, звичайнісінький горох, картоплю, гарбузи…

Вже й біля Тарасівської виставки зібралися люди. У Славка радісно калатало серце, аякже — так і дивись, кинеться хтось до його снопика. Але сталося не так, як гадалося. Люди чомусь цікавилися більше зимовим ячменем, морквою, а найбільше всіх чарувала Тетянчина диня. Її обнюхували, гучно прицмокували язиками, а тоді підходили до столу, за яким сиділи тарасівці: кожен хотів побачити Тетянку. Дівчинці тисли руку, а одна бабуся у крислатому капелюшку, вцяцькованому ганчір’яними квіточками, розцілувала дівчинку в обидві щоки. Тетянка не чекала такої уваги до себе, ніяковіла, не знала, де й подітися…

Диво-пшениця нікого не цікавила, і до Славка ніхто не підходив. Він зіщулився від образи. Сидів мовчки край столу і невесело розмірковував над тим, що ніхто, певно, й не гляне на його нікчемний снопик, коли поруч стільки великих колосистих снопів. «Виходить, агроном з дідусем помилялися, — невесело розмірковував він. — А в жолудь, певно, якийсь витівник насипав звичайного зерна».

Тим часом прибували все нові й нові відвідувачі. Звідусіль лунали захоплені вигуки. Хоча у Славка було дуже важко на душі, він сидів за столом і терпляче чекав учених. Раптом він побачив якогось чоловіка. Був то високий стрункий бородань. Він тримав під пахвою невеличку чорну течку. Бороданя найбільше, певно, цікавила пшениця, бо на овочі та фрукти він не звертав уваги. От він зупинився біля Тарасівського стенда і на якусь мить завмер, а тоді похапцем вихопив з течки папірець і щось хутенько записав чи намалював на ньому. Потому він підійшов до столу, за яким сиділи тарасівці.

— День добрий! А чи є серед вас, — він глянув на аркуш паперу, який тримав у руці, — ага, Сіроштан Славко?

— Це я, — підхопився Славко, і в нього аж дух перехопило.

Незнайомець неждано схопив його обіруч, притиснув до себе, тричі поцілував і схвильовано вигукнув:

— Ти геній, хлопче! У тебе золоті руки! Твої колоски — це диво, якого ще не бачив світ, — і поквапливо додав, звертаючись тепер уже до всіх тарасівців: — Я, діти, художник Панас Петренко. Зараз малюю плакат під назвою «Врожай». Хочу зобразити на ньому величавий колосок. Я довго його шукав, і от нарешті знайшов. Тепер я на коні! — І він, переможно розмахуючи папірцем, на якому був намальований Славків колосок, зник у натовпі…

Свідки цієї події, Оленка та її подруги, мовчки перезирнулися, а тоді хтось із них сказав:

— Ну, наш Славко таки почав дивувати світ!

Славко промовчав. Йому, звичайно, було приємно чути художникові слова, але це була не та людина, яку він весь час ждав. Після Панаса Петренка за цілісінький день ніхто не поцікавився Славчиною пшеницею. І хлопець занудьгував. Він сидів зажурений, байдуже спостерігаючи за натовпом. А люди все милувалися Тетянчиною динею. Під вечір його охопило невідчепне бажання якомога швидше повернутися додому. І він вирішив схитрувати.

— Щось нездужається мені, — удавано скривився він. Ганна Пилипівна, яка щойно повернулася з якоїсь виставочної наради, заметушилася.

— Захворів? То, може, лікаря пошукати?

— Не треба лікаря. Поїду додому.

— Ну, що ж з тобою робити? Їдь. Там саме колгоспна машина лаштується на Тарасівку. За свій врожай не турбуйся, завтра опівдні виставка закривається, привеземо…

Додому Славко повернувся ввечері. Його зустріла мати.

— Що сталося, сину? Чому так рано повернувся? — стурбувалася вона.

— Нічого, все гаразд, мамо. Дідусь дома? — спитав він.

— Діда сьогодні не жди. Він і ночуватиме у майстерні. Якийсь там пристрій до комбайна вимудровує.

Вранці Славко примчав до колгоспної майстерні. Дідуся побачив під комбайном. Він там щось пригвинчував.

Помітивши онука, старий виліз з-під хедера і підійшов до нього. Дідова одежа приємно пахла бензином.

— Розповідай, — витираючи ганчіркою руки, наказав він онуку, який мав дуже засмучений вигляд.

— Нема чого розповідати… — похилив голову Славко.

— Хм-у, — звів докупи брови старий Сіроштан. — Як це розуміти?

— Не бачив учених, — розчаровано протяг онук.

— Виставку закрили?

— Ні, — похитав головою Славко, — сьогодні опівдні закривають.

— Чому не дочекався? — обличчя старого спохмурніло.

— Не витримав, — щиросердо зізнався хлопець.