Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Дідусь осудливо оглянув онука.

— Закарбуй, хлопче, у себе на носі: кожне діло слід до кінця доводити. Утямив?

— Ага!

— Ну, гаразд, — хай буде поки що як є, — сказав дід. — Але як упораємося з жнивами, то до самої академії дійдемо з твоїми колосками. Тепер інша турбота. Скрутила негода одну ділянку озимини так, що жоден комбайн не бере… То я оце одну штукенцію до «Колоса» приладнав. Гадаю, тепер зберемо врожай на тому полі.

— Візьмеш мене з собою?

— Аякже. Залазь на комбайн, за помічника будеш.

І саме тоді, коли старий Сіроштан, по-морському вигукнувши: «Повний вперед!», повів у поле свій «Колос», далеко звідси, в обласному центрі, на виставці, до тарасівської експозиції підійшов чоловік у брезентовій куртці й прижовклому брилі. Він якусь хвильку стояв біля Славчиної пшениці, а тоді скрикнув:

— «Золотий вусань»! «Золотий вусань»!

До нього кинулися юннати…

…Деякий час дідусь вів свій «Колос» по шляху, а тоді, щоб скоротити шлях, збочив на стерню. І поплив степовий корабель, похитуючись на вибоїнах, серед золотавих копиць соломи, мимо зелених вітроупорів, повз спохмурнілі соняхи, які вже посхиляли обважнілі голови — скінчилося їхнє літо…

Випнувши груди колесом, дід стояв за кермом комбайна, пильно вдивляючись у далечінь… Онукові кортіло хоч трохи бути схожим на діда, тож він і собі випнув груди.

Та ось дідусь зненацька зупинив комбайн.

— Ану, помічничок, поглянь он туди. — І він показав рукою на поле.

Славко побачив потолочений клин озимини.

— Якраз отамечки чорти навкулачки билися. Бачиш, що накоїли?

Славко здивовано поглянув на діда.

— Чого так дивишся? Не віриш? А хто ж, по-твоєму, ще може таку капость зробити людям? Звісно — анциболи. — На обличчі дідуся блукала лукава усмішка.

Дід жартував…

Прикотив на мотоциклі дядько Коко, а з ним комбайнер, Рудий Семен, про якого в селі казали: «До соломи Семена не підпускайте — спалахне». З ним був вузькоплечий парубійко — Семенів помічник.

— Відпочивайте, ми самі впораємося, — сказав прибулим дід.

І «Колос» рушив у наступ на знівечене поле. Старий Сіроштан вмить невпізнанно змінився, напружився. Вся його увага була тепер прикута до хедера… І Славко побачив диво — чарівні сталеві пальці дідусевого пристрою спритно підіймали стебельця пшениці, навіть ті, що були щільно прибиті до землі… По обніжку, поруч з «Колосом», їхав мотоциклом бригадир. Тримаючи однією рукою руля, другу, стиснуту в кулак, з відстовбурченим великим пальцем, він раз у раз підіймав над головою: «Все гаразд!» Славко побачив, що їм назустріч по стерні мчить колгоспна «Волга».

— З газети, певно, за досвідом, — невдоволено пробурмотів старий Сіроштан, забачивши гостей. — Нема чого робити!

Не доїхавши до комбайна, автомашина зупинилася. З неї вистрибнув голова колгоспу Василь Якович, а за ним якийсь чоловік. Голова енергійно замахав руками: мовляв, зупиніться.

Дід загальмував і вже збирався розповісти про свій винахід, але помітив, що прибулі чомусь на нього й не дивляться.

— Славко, ану, мигцем на землю, — наказав Василь Якович. — По всьому степу тебе розшукуємо.

Ще нічого не розуміючи, Славко зіскочив на стерню, а за ним зійшов і дідусь.

Поруч з головою колгоспу стояв незнайомий довготелесий стариган.

— Оце і є Славко, син доярки Марії, онук діда Сіроштана, — відрекомендував Василь Якович хлопця.

Славко стояв ні в тих ні в сих, а мозок його гарячково працював: що ж він накоїв такого, що його вже по всенькому степу розшукують?

Дідуган окинув старого Сіроштана і принишклого Славка пильним поглядом, а тоді схопив хлопця в обійми і стиснув так, що в того перехопило подих.

«Знову якийсь дивописець», — одразу здогадався хлопець.

— Молодець! Спасибі! — схвильовано вигукнув старий.

Славко зовсім розгубився.

— Хто ви, дідусю? Художник? Малюєте колоски? — здивовано блимнув він очима.

— Художник? Ні, я твій родич! І знаєш, хлопче, хто нас поріднив?

— Не знаю.

— Жолудь!

— Як-к-кий це ж-о-о-лудь? — ошелешено мовив Славко.

— Отой, що у тебе в кишені.

— А звідки ви знаєте? — тамуючи хвилювання, спитав Славко.

— Я все знаю, але поки що нічого тобі не скажу. А от жолудя дай мені, будь ласка.

Василь Якович слухав цю розмову і не міг збагнути що то за жолудь такий, яка могла бути спільна таємниця у тарасівського хлопчиська і такої поважної людини…

За всю дорогу до села ніхто й слова не мовив. Дідуган мовчки оглядав жолудя, а Славко сушив голову: хто цей чоловік? Звідки він дізнався про його секрет?