Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом їдуть до школи. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

— Мамо, — каже Вітя, — дайте мені ті штани, що я влітку ходив.

— У тебе ж новенькі, — дивується мати.

— Вони тісні, — тихо каже Вітя. — Не можу я в них іти…

Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

— Ну, що ж, — каже мати, — доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні…

Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

Були собі два чоловіки. В кожного з них було своє поле. Вони орали землю, сіяли хліб. Трудилися на своєму полі з ранку до вечора.

І от десь узявся Камінь. Не дуже й великий, але й не маленький. Завбільшки з собачу голову.

Один чоловік орав ниву, побачив камінь — викинув на поле сусіда. Сусід косив хліб, побачив камінь і думає: «Де це він узявся? Викину його на поле сусіда». І викинув.

Так перекидали вони камінь із поля на поле багато літ. Трохи сердились один на одного, як знаходили камінь на своєму полі, але швидко про нього забували й залишались великими друзями.

Але згодом їм прийшло в голову покласти камінь на межі. Поклали! І стали непримиренними ворогами. Крали один в одного снопи серед ночі, ненавиділи один одного.

Так і померли ворогами.

Господарями стали їхні діти. Вони прийшли на межу й сказали: «Приймемо камінь, викинемо його в болото». Віднесли. Викинули. Розорали межу. Замість двох полів стало одне велике. Трудяться на ньому діти двох господарів, що ворогували між собою. Трудяться й приятелюють. А камінь у болоті лежить.

Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.

Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка…

Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день… Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.

Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена. У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.

Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.

Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось товару, накритого білим рушничком. А діло було взимку. Стала Лисиця в ряд, підвела пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила — й побачили люди повний кошик хитрощів.

Ішла проз базар Наталочка. Аж бачить — Лисиця хитрощі продає. Підійшла, вибрала собі хитринку: маленьку дерев’яну дівчинку, що приклала руку собі до голови, скривилась і жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталочка хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, а їй не хочеться.

— У мене голова болить, — жаліється Наталочка мамі, — не буду уроків робити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Прилягла Наталочка на ліжко й одразу ж забула про головний біль. І каже мамі:

— Я піду покататись на ковзанах.

— У тебе ж голова болить, — подивувалась мама. Наталочка зашарілася від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисичці, не треба мені її хитрощів», — подумала Наталочка. Пішла на базар, лап-лап у кишеню, де лежала маленька дерев’яна дівчинка, а її нема.

«Де ж вона поділась?» — думає Наталочка.

Так і не могла второпати, де поділась хитринка. Розповіла про все це мамі. Мама й каже:

— Злякалась тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.