Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Жде Ніна перерви, не діждеться.

Хоч би скоріше час ішов.

Хоч би швидше пролунав дзвоник.

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля.

Біля хати ріс високий гіллястий осокір.

— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.

— Ой, добре буде гойдатися — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки вірьовку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й давай гойдатися.

Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.

Мишко й каже:

— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.

Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі гніздечко синиччине, а в гніздечку пташенята маленькі.

— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.

— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.

— Подумай чого, — відповіла Оля.

Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

Бабуся місила тісто. Тісто було пишне, м’яке, біле.

— Спечіть мені голуба, — просить Юрась.

Бабусині руки стали ліпити голуба. Ось появилися крила, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висохлими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.

Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жалко: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.

— Бабусю, — питається Юрась, — чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?

— Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба, — тихо сказала бабуся.

Юрась і задивився на голуба. Потім каже:

— Дайте мені лопату, бабусю.

— Нащо?

— Піду в сад копати землю.

— Навіщо ж її зараз копати?

— Щоб руки почорніли.

— Бери, Юрасю, лопату.

Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір. Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти з собою сина.

Небо вже посвітліло, на сході зайнялася рожева смуга. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на проясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за одною.

Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:

— Татку, хай кінь наш, Буланко, йде тихо-тихо…

— Чому? — здивувався татко.

— Я хочу бачити мить, коли зірка гасне.

— Добре, тільки дивись пильно-пильно, бо мить та дуже коротка, — мовив тато.

Він спинив коня. Петрусь сидів непорушно, широко відкривши очі. Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.

От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.

«Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне», — думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.

Та якось не стримався. Зімкнув повіки. Ледве-ледве… То була така малесенька мить! Менша від макового зернятка, менша від росинки на бджолиній лапці. Та коли повіки відкрилися, зірки вже не було…

— Я знаю, тату, коли гаснуть зорі, — тихо прошепотів Петрусь.

— Коли? — питає тато.

— Як тільки зімкнуться повіки…

Загордилася Ріка:

— Дивіться, яка я широка, повновода, які в мене зелені береги. І сонечко в мені відбивається, як у дзеркалі, і дерева високі, і небо блакитне.

Коли це небо затяглося хмарами й пішов сірий Дощик. День іде, другий, третій. Стала сіра Ріка, сірі стали береги. Посірів увесь світ, Розгнівалась Ріка:

— Доки ти хлюпотітимеш, нещасний? Через тебе я стала потворна.

Дощик і каже:

— Якби не я, сіренький, не була б ти широка, повновода.

Ось так і нам не треба забувати, звідки ми.

Велика дерев’яна скринька. Дно її застелено синім шовком. До шовку пришито метелики — білі, червоні, сірі, жовті.

Скринька лежить на столі. Вчитель викликає до столу п’ятикласника Андрійка й питає:

— Ось перед тобою метелики. Розглянь кожного з них і скажи, корисний це метелик чи шкідливий?

Андрійко не може відірвати очей від найбільшого метелика. Крила — немов багряні вітрила, а на полі багряному — золоті смужечки й срібні краплинки. Здається Андрійкові, що ось зараз затремтять крила, пурхне метелик і полетить у сад.

Ні, не полетить, бо мертвий він. Назавжди пришитий ниткою до синього шовку, ще й голочкою маленькою приколотий. Зітхнув Андрійко, глянув у сад, потім знов на метелика.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — дивується вчитель. — Ти ж знаєш. Ну, ось ти зараз розглядав цього великого метелика. Який же він зрештою — корисний чи шкідливий?