Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Темної ночі прийшов він до рідного дому. Вийшла з дому мати, обняла сина, припала до грудей, заплакала. Та ось побачила, що в сини на спині рана.

— Чого тебе в спину поранено? — запитала мати, відштовхнувши сина від грудей.

Син мовчав. Він похнюпив голову, опустив очі й не міг їх підвести.

— Ти боягуз, — сказала мати. — Проклинаю тебе. Іди собі, будь вічним блукальцем. Вічно ходи по землі й вічно дивись у землю.

Застогнав син, проклятий матір’ю, і пішов від рідного дому. Так і ходить він, похнюпивши голову, й дивиться в землю. Ходить і вічно ходитиме отакий похнюплений. Люди відвертаються від нього, діти скрикують од страху, коли побачать його згорблену спину. Ніколи не прийме його рідна земля, бо він її зрадив.

У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

— Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.

Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:

— Може, принести ковзани, подивишся?

— Ні, не треба, — відповів Мишко й заплакав. Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

— Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?

— Бо Мишків батько покинув сім’ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна нещасній людині своїм щастям хвалитися.

Федько й задумався.

Жив у нашому селі дід Матвій. Сповнилося йому вісімдесят років. Немічний став дід.

Прийшла весна. Сидить дід біля хати на лавочці. Зі школи йдуть діти. Несуть саджанці дуба.

— Дайте й мені один дубок, — просить дід Матвій.

Дали діти дубок дідові. Пішли та й думають: «Що ж робитиме дідусь із дубком? Адже він такий старий, немічний».

А дід Матвій зібрав свої останні сили, посадив дубок над дорогою. Посадив і доглядав його ціле літо. Поливав і землю розпушував навколо нього, Зеленіє дубок і тягнеться до сонця.

Восени дід Матвій помер.

Діти, які дали дідусеві саджанець, доглядають тепер той дубок.

Минуло десять років. Дерево підросло. Але всі пам’ятають Матвіїв дуб. Думають про дерево, думають про доброго чоловіка, покійного діда Матвія.

А думати про людей — то священно. Якби кожен думав про те, щоб принести щастя іншим людям, не було б нещасливих.

На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. У ній розповідалося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться палахкуче вогненне слово до людського серця, в серці займеться вогник. І людина, в якої у грудях б’ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.

Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Щотижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з обкладинки пилюку й знову ставила на полицю. Книга чекала — ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.

Часто до Господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг красиві палітурки.

Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря, — відпочивати.

Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір:

— Мамо, ви казали, що поїзда веде машиніст. А вночі хто?

— І вночі — машиніст, — каже мати.

— Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить?

— Не спить, синку.

— Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик.

— Ні…

— Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати.

— Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.

— І я повинен? — питає Петрик.

— І ти повинен.

— Що ж я повинен?

— Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.