Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

— Красивий, — тихо каже Андрійко.

Це було в одній восьмирічній школі.

За годину до початку занять у школу прийшли чергові — в кожен клас по одному. Чергові витирали пил із парт, мили дошки, поливали квіти.

Черговий восьмого класу хотів переставити стілець біля столу, та ледве доторкнувся, як від нього відпала ніжка.

«От халепа на мою голову, — подумав черговий. — Піднесу стілець у сьомий клас, поміняю».

Тихенько відчинив двері сьомого класу, поламаний стілець поставив, а цілий узяв. Черговий там поливав квіти й не помітив нічого.

Та ось черговий сьомого класу доторкнувся до стільця — й відпала ніжка. Він подумав: «Віднесу цей стілець у шостий клас, поміняю…»

Тихенько відчинив двері шостого класу, поламаний стілець поставив, а цілий взяв. І цього не помітили.

Та ось черговий шостого класу доторкнувся до стільця — і відпала ніжка…

Він одніс поламаний стілець у п’ятий клас, черговий п’ятикласник — у четвертий, четвертокласник — у третій, третьокласник — у другий, а другокласник — у перший клас.

Черговий першого класу доторкнувся ненароком до стільця — і в того відпала ніжка.

Маленький хлопчик стоїть біля зламаного стільця й плаче.

Заходить до класу вчитель. Бачить таке й питає:

— Чого ти, Юрцю, плачеш?

— Та… от стілець ненароком зламав…

«Які в нас чесні, правдиві діти», — подумав учитель.

Сергійко тяжко занедужав. Він кидався в жару, іноді непритомнів. Коли до нього верталася свідомість, біля свого ліжечка він бачив зморене мамине обличчя. Мама розповідала йому казку.

Коли підступна недуга наступає на здорові сили людської душі й тіла, кажуть: настає криза. Якщо таємничі сили людського організму перемагають хворобу, якщо минає криза, — людина полегшено зітхає й засинає легким, здоровим сном.

Ось така перемога здоров’я над недугою відбулася й у Сергійка. Спітнілий, ослаблий, хлопчик заснув. Задрімала й знесилена мати, яка не спала кілька ночей. Вона заснула, коли помітила, що малому вогникові життя, який ледве жевріє в синовому тілі, вже нічого не загрожує.

Перший прокинувся син. Він побачив, що мама заснула, сидячи на канапі. Отож устав, підійшов до матері, обережно схилив мамину голову на подушку, ноги її поклав на канапу, вкрив ковдрою, а сам тихенько повернувся в свою постіль.

Коли мама проснулась, то найперше побачила усміхнені синові очі.

— Спіть, мамо, спіть, — почула вона ласкавий Сергійків шепіт.

«Що це — сон чи дійсність? — подумала мати. — Коли сон, то хай ще хоч трошки потриває».

Вона затамувала дух і боялася прокинутись.

— Повтори, синку, що ти сказав.

— Спіть, мамо, спіть, — знов прошепотів Сергійко.

Зіна вже в другому класі навчається. Мама хоче, щоб вона була їй за помічницю. От і каже:

— Зіно, щодня замітатимеш хату. А сміття винось на смітник.

Стала Зіна щодня хату замітати. Та не хотілося їй виносити. Бо смітник далеко — аж за городом. Глянула Зіна на той смітник, обгороджений низеньким парканом, та й подумала: «Можна ж сміття під шафу підмітати».

Замете Зіна хату, а сміття — під шафу. А шафа біля її ліжка.

Якось приходить Зіна зі школи, бачить — сидять мама й тато. Ось беруть вони шафу, переносять на інше місце. А там, де стояла шафа, ціла купа сміття.

Похнюпила Зіна голову, почервоніла.

Приносить тато знадвору низенький парканчик і ставить його біля сміття.

— Що це ви робите, тату? — питає Зіна.

— Та смітник треба ж обгородити. Тепер смітник буде в нас не за городом, а в хаті.

Ставить тато паркан і ліжко Зінине пригороджує до смітника.

Знітилася Зіна й просить:

— Ой, тату, я винесу сміття! Не хочу, щоб у хаті був смітник.

Зіна бере відро й виносить сміття аж за город, на смітник. А тоді — миє підлогу.

Була запекла битва за нашу рідну землю. Бився у цьому бою з ворогом молодий солдат. Командир наказав йому зв’язати кілька гранат і кинути їх під ворожий танк, що наближався до наших позицій. Зв’язав молодий солдат гранати, поповз у чисте поле.

Коли ворожий танк наблизився, у солдата не вистачило мужності. Страх скував його душу і тіло, і він пролежав на землі, а танк пішов на наші окопи.

Почув молодий солдат вибухи снарядів і кулеметні черги. Ганебно тікав він із поля бою. Ворожа куля поранила його в спину. Довго тікав він — полями й лугами, лісами і нивами. А навколо нього стогнала поневолена ворогом рідна земля.