Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.

Далеко від села, на польовому стані, жили трактористи-орачі. Тричі на день готувала їм їсти куховарка Наталка Іванівна. Була вона велика майстриня, пекла пухкий, запахучий хліб і варила такий добрий борщ, що орачі не могли нахвалитися. Вони просили, щоб Наталка Іванівна пекла свіжий хліб щодня.

Але стала помічати куховарка, що трактористи, наївшись уволю, були похмурі, неговіркі. Чогось їм бракувало.

І от одного разу після вечері Наталка Іванівна заспівала. У неї був дивовижної краси голос. Співала куховарка пісню про молодого воя, що поліг од ворожої кулі ось тут, під цим дубом, і тут же й похований, ось його могила.

Схаменулися трактористи, засвітилася глибока, тривожна думка в їхніх очах.

З того часу щоранку після сніданку трактористи просили Наталку Іванівну заспівати пісню. І вона співала. Про широкий степ і рідну матір, про щастя і горе, про вербу над ставом і високу степову могилу, про могилку під дубом і про дівочі очі. А іноді співала й до сніданку, удосвіта.

Стали орачі прокидатися до світанку. Може, й сьогодні Наталка Іванівна до сніданку співатиме їм свою Пісню.

Людині потрібні не тільки Труд і Хліб, але й Пісня.

Була собі одна бабуся. І мала вона внука Яшка й півника Золотого Гребінця. Яшкові було п’ять років, а півникові два з половиною.

Сплять собі ото бабуся і Яшко, аж тут Золотий Гребінець у сінях як заспіває:

— Ку-ку-рі-ку!

Бабуся і Яшко й прокидаються.

— Ранок настає, — каже бабуся, — бо Золотий Гребінець співає. Треба вставати, за діло братися.

Бабуся встає, і Яшко встає.

Бабуся випускає півника. Золотий Гребінець іде на подвір’я, шукає у смітті поживу. Бабуся чистить картоплю, а Яшко замітає хату.

Яшко питається бабусі:

— Бабусю, ранок настає тому, що Золотий Гребінець співає? А якби півник не співав, то й ранку б не було?

— Мабуть, не було б, — каже бабуся.

Та от застудився Яшко, занедужав. Треба лікувати його, а грошей немає.

Взяла бабуся півника та й збирається на ярмарок.

— Продам його, — каже, — та ліків куплю.

Сидить Золотий Гребінець у кошику, дивиться на Яшка пильно-пильно. Жаль стало Яшкові півника.

— Бабусю, — просить Яшко крізь сльози, — не продавайте Золотого Гребінця. Нікому ж буде співати, все ніч та й ніч буде, ніколи й ранок не настане… А вночі ой як тяжко…

Золотий Гребінець підняв голову з кошика й весело заспівав.

Яшко усміхнувся, і йому легше стало.

Сидить школяр за столом у зеленому саду й виконує завдання. А завдання йому таке: «Подивись навколо себе, побач кожну річ і порівняй її з іншою річчю».

Замислився школяр. Над головою — тремтять листочки осики. Тремтять і все шепочуть. Тихенько шепочуть, немов про якусь таємницю гомонять. Немов першокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній.

Подивився школяр долу, побачив два зелені листки й між ними білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторкнись — і вони задзвенять.

Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.

Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до того макового поля — намилувався б красою.

Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне… З чим порівняти?

Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.

Зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Як вилупляться з них пташенята, зараз бешкетують, викидають малих діток господарів.

— Чому ж це ти така жорстока, Зозуле? Чому свого гнізда не мостиш і пташенят не виводиш? — питається Зозулі Вітер-Буревій.

— Слухай, Вітре, — відповідає Зозуля. — Даремно вважають мене люди жорстокою. Як тільки зазеленіє, вилазить зі своїх лялечок гусінь. Багато в лісі такої — великої, волохатої, отруйної, що ніякий птах не їсть, а я їм. Якби і я не їла, то загинув би ліс. Поточила б листя гусінь. Ніколи мені пташенят виводити.