Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Ось що розповіла Зозуля Вітрові-Буревію. Розповіла та й зажурилася. Закувала жалібно, журливо: ку-ку… ку-ку… Закувала й прислухалася.

— Чому ти так жалібно співаєш? — питається Вітер-Буревій.

— Сумую за своїми дітками, — відповідає Зозуля.

— Але ж ти їх не годуєш, — каже Вітер-Буревій, — їх годують інші птахи.

— Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля…

Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.

Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалася.

Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.

— Карасів… Як не буде карасів — нічого не хочу їсти…

Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?

Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.

Лежить мати в постелі, не може підвестися води попити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й вареної картоплі.

Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставного, але недоброго.

Питається мати сина:

— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче?

Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.

Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.

Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.

Катерина Іванівна сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.

Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: Небо синє-синє…

— Небо голубе…

— Небо чисте…

— Небо блакитне…

І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.

Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.

— А ти чого мовчиш, Валю?

— Я хочу сказати своє слово.

— Ну, яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве… — тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.

Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.

— Небо сумне…

— Небо тривожне…

— Небо журливе…

— Небо студене…

Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива істота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

На високому березі Дніпра — маленька могилка. Тут поховано дев’ятнадцятирічного солдата Петра Петренка. Він загинув у гарячому бою за переправу через Дніпро. Коли помирав, просив поховати його на високому березі, щоб видно було рідне село.

— Там живуть моя мама, — прошепотів він і помер.

Щодня із великого придніпрянського села приходила до нього на могилу мати. Приходила раненько, коли сонце сходить. Клала квіти в головах сина, молилась і йшла додому. І в літню спеку, і в тріскучі морози приходила мати.

Але ось настала матері смертна година. Померла мама, її похоронили.

А стежка до могили Петра Петренка не заростає. І щодня, як і раніше, на його могилі свіжі квіти.

— Хто ж приносить квіти на могилу? — дивується дівчина. — Мати ж його померла.

— У нього безсмертна мати, — каже сивий дід, мудрий дід Карпо. — У нього безсмертна мати.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна скрикнули від радості.

— Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля.

— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна.

І зірвали дівчатка яблуко. Кожні й кортіло потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно…

А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:

— Ні, хай тобі буде яблуко, Олю…