Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.

Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй свої пригоди й відкриття.

Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.

Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко…

Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.

— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, ще вже немає льоду. Весна настала!

В однієї матері був син Степан. Він закінчив школу й став трактористом.

Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вставати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.

А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, старанний.

Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:

— Який працьовитий Микола… Встає до схід сонця, поспішає в поле…

Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступного дня мати каже:

— Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкраще оре й сіє…

Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу… Щодня Степан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову. Чого ж мати хвалить Миколу?

Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в грунт і зерно Чортополоху.

Пшениця наключилась, пустила в землю корінчики. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пшениця його й питає:

— Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не пускаєш, ні пагінчиків?

— Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. — Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох не сказав нічого.

Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:

— А ти чого тут лежиш?

Чортополох мовчить, мов і не чує.

Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зелені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох лежить, прислухається. Потім тихенько питає:

— Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.

— Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корінчиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.

— Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години.

Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.

Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.

Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?

Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.

Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.

— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.

— Над нами усі сміються… Кажуть… Кажуть…

— Що ж вони кажуть?

— Кажуть, що наш батько нелюд…

Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, блакитні, фіолетові хризантеми.

Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригнулися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх.

Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.

Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба і їй захотілося побачити «радісну квітку» — так вона називає фіолетову хризантему. Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чекала ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що від неї бабусі полегшає.