Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:

— Віддамо яблуко мамі.

Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко.

У маминих очах засяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг.

Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона.

Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Марійка радісно скрикнула, а з верби злетіли чорні птахи й полетіли далеко-далеко.

То відлетіли сумні Марійчині думки.

Дмитрик і Сергійко ходили з учителем до лісу. Вчитель викопав їм по три маленькі дубочки й сказав:

— Несіть додому, посадіть біля хати.

Приніс Дмитро. Викопав ямку, посадив дубок. Узяв другий дубок, глянув і здалося йому, що корінець кволий.

Викинув Дмитрик того дубка на дорогу.

Глянув на третій дубок. І здалося Дмитрикові, що гілочки в нього слабкі.

Викинув Дмитрик і того дубка на дорогу.

А Сергійко посадив свої три дубки, виходить на дорогу, аж бачить: два саджанці у пилюці лежать. Підняв їх, посадив поруч із тими трьома дубками.

Поливає Сергійко дубки, ростуть вони, зеленіють.

А Дмитрик забув про свій дубок. Засохло маленьке деревце.

Минуло багато років. Стали Дмитро і Сергій дорослими людьми. У Дмитра вже синок є — Дмитрик, а в Сергія — Сергійко.

Питається якось Дмитрик у батька:

— Тату, чому біля Сергійкової хати росте п’ять дубів, а біля нашої жодного немає?

Мовчить батько. Мовчить.

Це було в роки війни. Андрійків тато воював на фронті, а мама працювала на фабриці.

Одного разу листоноша приніс мамі листа. Відкривши конверта, мама заридала. Вона обняла Андрійка й сказала:

— Немає нашого татуся…

Через три дні прийшла маленька посилка від таткових товаришів. У тій посилці були таткові речі: ложка, блокнот і олівець, яким він писав листа додому.

Минуло багато років. Андрійко став стрункий, красивий юнак. Мати провела його на службу в армію і дала батьків олівець.

Як безцінну святиню, поклав Андрійко олівець у кишеню до серця.

А згодом написав матері листа. Перші слова в ньому були такі:

— Люба матусю, я буду такий же, як мій тато.

Цей лист був написаний батьковим олівцем.

Мати раділа синовим листом.

Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де живуть вони, Петро й Степан.

— Це, мабуть, наші хати горять, — каже Петро.

— Їдьмо скоріше додому, — каже Степан. Та й запріг коней у воза.

Петро й Степан погнали шалено коней. В’їхали в село, питають:

— У кого пожежа?

— Іванова хата горить.

Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:

— Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.

— Чому вертатися? — дивується Степан.

— Та горить же не в нас, — розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.

Степан із подивом поглядає на Петра:

— А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати?

Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, — за Степаном бігти чи в поле їхати.

Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.

Наступав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?