Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— З бухти вийшов баркас! — доповів Андрійко батькові.

Хлопець лежав животом просто на землі, яка після цілоденного пекучого сонця за ніч не встигла прохолонути. Лежати було незручно, в лікті врізувалися гострі камінці, перед очима стирчала висхла руда трава, власне, вже й не трава зовсім, а якісь колючі шпичаки. Можна б щось підстелити, та не залишати ж йому заради цього вахту!

Після того пам'ятного авіаційного нальоту, коли загинув Василь, батько наказав якнайпильніше стежити не тільки за підступами до вежі з сухопуття, але й за морем. Гітлерівські бузо-віри можуть прислати свої кораблі, щоб несподівано ударити по вежі з моря. Та мало що зони ще придумають!.. Отож треба пильно стежити.

З того боку, від селища, дивиться Грицько, а звідси, від моря, — Андрійко.

Воно, може, й краще, що нічого не взяв підстелити, бо коли камінці колються і незручно лежати, то сон не бере. А останнім часом Андрійка дуже хилить на сон. Чи то від голоду кволість така, чи від постійного недосилання.

Та ще й море заколисує. Коли воно бурхливе, тоді спати не хочеться, бо дивишся на нього й не надивишся… Он покотилися, побігли білі баранці, наздоганяючи один одного, і зіштовхуються лобами так, що аж бризки розсипаються іскрами у всі боки. Он важко сунеться «дев'ятий вал». Прямо на скелю, ще мить — і він накотиться, навалиться на неї тисячами тонн свинцевої води. Аж застогне скеля від того удару. І чайки стривожено літають над розбурханою пінявою веремією та кигичуть жалібно. Бо вони теж голодні, як і Андрійко, — в час такого крутиводдя риби не спіймаєш…

Це все — коли шторм.

А зараз тихо. Море котить свої синьо-зелені хвилі незлостиво, спокійно. Вони труться об скелю в якомусь одноманітному заколисуючому ритмі й наганяють сон.

Отож Андрійко навіть радий, що той баркас з'явився і розігнав дрімоту.

Що воно за баркас, невідомо. І з якою метою він вийшов у море, теж невідомо. Андрійко з нього очей не спускає.

Підійшов тато, підняв бінокля:

— Що за баркас, Андрійку?

Останнім часом Левко Пилипович теж став почувати себе негаразд. Давалися взнаки недоїдання і перевтома. Буває, настане така мить, що аж голова запаморочиться і все перед очима попливе. Але він не каже про це синам. Хай не знають.

Ось і зараз: вдивляється Левко Пилипович у те маленьке, самотнє суденце, що гойдається на хвилях, підладжує лінзи бінокля і так і сяк, а розпізнати не може. Мовби на очі хтось павутину накинув.

«Погано, погано… — скрушно думає Левко Пилипович, — але треба боротися з цією кволістю. Трьох синів на свої плечі взяв, на свою відповідальність… Одного вже не стало. Але ж зі мною ще двоє. Ні, мені аж ніяк не можна показувати свою неміч, бо що ж тоді буде?..»

Приглядається до баркаса, розмірковує вголос:

— Дивно, що він один. Як же це німці його випустили?

— І в бінокль не видно, хто в баркасі? — питає Андрійко.

— Сонце б'є в очі. Якраз проти сонця… Ану візьми ти, в тебе очі молодші.

Андрійко підносить бінокля до очей і раптом вигукує:

— Та це ж Мікос Фасулаті з Костасом!

— Мікос, кажеш? — не хоче вірити Левко Пилипович. — А ти добре роздивився?

— Та точно ж — Мікос!

— Гм… — хмурніє батько. — Тоді ще дивніше… Чому він до них у таку довіру ввійшов? Нікого не випустили з бухти, а тільки його…

Левко Пилипович згадує, як домовлялися з Мікосом, що той принесе харчів і води. Наче ж домовились як слід… А після цього на другий день фашисти кинули на вежу свої літаки. Чи немає тут якогось зв'язку? Чи не розказав Фасулаті гітлерівцям, хто саме у вежі, скільки людей? Може, за це й ласку від них має?..

Ще далі йде в думках Левко Пилипович: цілком можливо, що то німці й послали Мікоса до вежі. Піди, мовляв, розвідай.

Не хочеться йому так думати, не хочеться вірити, щоб Мікос зрадником став, але він каже Андрійкові:

— Що ж, простежимо. Подивимося, що він робитиме… Збігай до Грицька, передай, нехай пильніше чатує і, коли що, одразу ж сповістить. Може, це гітлерівці нам якусь хитру пастку ставлять? Роззявимо тут рота, а вони звідси полізуть. Ну, гайда!

Андрійко побіг до Грицька. Розповів про баркас у морі, про батьків наказ пильнувати та й затримався трохи біля брата. Грицько добре тут замаскований. З якого боку не зайди, його не видно. Навіть хоч з літака дивись, то й звідти його вогневу точку не помітиш. Лише дике каміння та галуззя хаотично розкидано по землі. Наче так споконвіку було.

А звідси добре видно крутий схил гори з кам'яними валунами, иіби посіяними недбалою рукою велетня, ліворуч — бухта, праворуч — котеджики та глинянки, що вилаштувалися в кілька рядів. Понад бухтою півдугою вигнулася Набережна вулиця, а вже в кінці її, там, де кінчається бухта, стоять різні адміністративні будинки і школа.