Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

В'ятери стеляться на воді, ділячи її на дрібненькі піняві квадратики, і поринають під вагою грузиків, а замість них лишаються коричневі корки, що весело підстрибують і витанцьовують на хвилях.

Якийсь час батько і син ловлять рибу, хоч не забувають поглядати й на вежу.

Несподівано Костас радить:

— А давай їм анкерок покажемо, щоб здогадалися. Батько забув і про рибу.

— Ай справді!.. Як же це ми одразу не додумались? Ось зараз. Витягай в'ятери…

Він помітно повеселішав, став жвавіший, швидкий у роботі. Допомагав синові вибирати снасть. Риби було небагато, хоч упіймалося зо два десятки й досить-таки величеньких кефалей та лобанів. Рибу кидали просто під ноги на дно баркаса, і вона там в'юнко підстрибувала, розбризкуючи в усі боки срібні скалочки луски.

Мікос підняв дерев'яну бочечку, спершу сидячи, потім звівся на ноги, щоб його було краще видно.

Але знову вежа не озвалася.

Левко Пилипович усе ще не наважувався відповісти баркасові, хоч бачив, що Мікос Фасулаті робить усе можливе в його становищі, щоб привернути до себе увагу.

Знову баркас ходив туди й сюди, та чимдалі ставало ясніше, що не заради риби. Інше було в Мікоса на меті. І коли він підняв над головою анкерок, Левко Пилипович сказав Андрійкові:

— Вони хочуть передати нам воду.

— Як же це можна зробити? — Очі в хлопчика засвітилися надією. Він уже давно не напивався вдосталь, а зараз, коли побачив той анкерок і уявив собі, що він повний холодної, свіжої води, відчув нестерпну, пекучу спрагу. — Придумай щось, тату. У нас же буде вода…

— Зміни на вахті Грицька, а він хай швиденько йде сюди. Щось придумаємо…

І поки змінювалася вахта, Левко Пилипович вийшов на видне місце і помахав Мікосові хустиною, підкликаючи його до скелі.

— Глянь, глянь! Вони озвалися! — вигукнув Костас. Так, над самим урвищем виднілася людська постать.

— Хто це з них? — жадібно вдивлявся Костас. Йому так хотілося хоч здалеку глянути на свого вчителя, на Грицька, з яким разом учився в школі, на Андрійка — отого невгомонного бешкетника, що отаманував над хлопчиками всієї вулиці. Найменше він знав Василя, бо той давно, ще юнаком, виїхав із селища, але й на нього кортіло подивитись. Зрештою, бажав просто пересвідчитися, що це — саме вони, а не хтось інший.

— Не впізнати звідси, далеко.

Мікос уже гнав баркаса до скелі. Тепер він пустив мотор на всю потужність, і вітер бив рибалці в груди, в обличчя так, що аж очі взялися сльозою, обвіював гаряче чоло й ворушив чорними кучерями нічим не покритої голови.

Тримаючись однією рукою за стерно, другою він показував то вгору, то вниз, аби на скелі зрозуміли, що треба спустити вірьовку, чи трос, а вже вони з Костасом швиденько прив'яжуть анкерок і вузлик із харчами. Добре ж, як у них знайдеться, що спустити… Та, мабуть же, щось придумають. Умілий і на шило рибу ловить!

Постать на скелі зникла, але незабаром з'явилася знов, і тепер уже Мікос і Костас упізнали в ній учителя. А до нього підійшов ще хтось… По тому, як він припадав на ліву ногу, легко було догадатися, що то — Грицько.

Біля самої скелі Мікос заглушив мотора і звелів Костасові сісти на весла. Причаїлися під скелею. Настали найтривожніші хвилини…

Чекали мовчки. І обоє шастали очима по стрімкій, зубцюватій скелі, щоб не проґавити місце, де спустять трос. А тим часом поглядали й на мисок, чи не вирине звідти ворожий катер? Хто знає, чи повірили фашисти Мікосу Фасулаті, а чи випробують його?.. А може, уже й зараз стежать за кожним його рухом?

Ой, як же лячно було Мікосу Фасулаті!

І як довго тягнуться оті хвилини, поки ждеш!..

А може, Левко Пилипович не зрозумів його? Тоді навіщо було підкликати баркас? Навіщо було з'являтися на скелі? Не відповідали б — та на цьому й скінчилося…

Тобто як це — «скінчилося»? А як же вони житимуть без харчів та води? Ні, однак треба було б щось придумати. Та й він, Мікос, не всидів би спокійно дома склавши руки. Який там уже спокій, коли свої люди в біді! Та ще й які люди! З власної волі пішли на смертельний риск, а тим часом он уже скільки лиха гітлерівцям заподіяли. Справжню ЕІйну ведуть з Гюнтером Бахманом…

Але чому ж так довго нічого не чути згори? Хіба вони не розуміють, як небезпечно отут стирчати?..

Може, ще раз одійти на якусь відстань та показати їм, що він жде, жде!..

І раптом Мікос аж затремтів. Високо над головами загойдався трос. Він опускався все нижче й нижче, а Мікос увесь час повторював пересохлими від хвилювання губами: