Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Швидше ж бо, швидше…

Нарешті кінець троса опинився перед очима, і аж тоді побачили, що до нього щось прив'язано, коробочку якусь, чи що… Жадібними пальцями схопив ту невідому річ Мікос. Звичайна собі коробочка з-під галет, а в ній аркушик паперу — записка.

— Читай, читай швиденько! Що вони просять?

— Вони нічого не просять, — відповів Костас, глянувши в той папірець. — Вони дякують. Ось… «Велике вам спасибі. Ніколи не забудемо вашого подвигу».

— Подвигу? — Мікос здивовано дивився на сина. — Який же це подвиг?.. Вони справжні герої!

Він навіть забув, що треба квапитись, так був вражений запискою Левка Пилиповича. Але спохватився:

— Прив'язуй анкерок. Тугіше, щоб не відірвався… Давай я, морським вузлом. Намертво. А зверху оцей ворочок з харчами й запискою…

Мікос працював гарячково, важко дихав, наче то була робота, зв'язана з 'великим фізичним зусиллям.

А Костас навіть не звернув уваги на те, що батько мимоволі образив його, не довіривши прив'язати передачу, бо і сам він умів в'язати морські вузли не гірше за батька.

Хоч підпису під тими кількома словами в записці й не було, Костас добре знав той почерк, якийсь м'який, округло-довгастий, але водночас і твердо чіткий. Тим почерком Левко Пилипович робив помітки та виправлення у Костасових зошитах, ставив п'ятірки, коли робота вже справді на це заслуговувала, і безжально виводив двійки, коли на те були незаперечні підстави. Він був суворим і добрим учителем. Не добреньким, якого можна було розжалобити, а саме добрим непідкупною і справедливою добрістю…

Костас ніколи не ображався на нього, навпаки, приглядався, дослухавсь — хлопцеві хотілося бути схожим на свого вчителя. Цей папірець, який він тримає у руці, ніби ще дихає теплом учителевих рук, і Костас ховає його до кишені морської курточки, що лежить у баркасі.

Мікос Фасулаті вузлуватою рукою, такою ж міцною, як і морські вузли, що він їх так уміло й надійно в'яже, смикнув тричі за трос — подав знак, щоб тягли. І хоч знав, що ніхто його там, на скелі, не почує, мовив по-морському:

— Віра!..

Дерев'яна бочечка з холодною джерельною водою і парусиновий ворочок з харчами попливли вгору. Батько і син проводжали свою передачу очима, забувши про все на світі. А коли вона зникла на скелі і стало цілком ясно, що тепер уже неодмінно потрапить до рук мешканців вежі, Мікос Фасулаті полегшено зітхнув.

— Слава богу…

І тут наче його підмінили: враз повеселілими й помолоділими та ще й якимись задерикуватими очима підморгнув Костасові, голосно сказав:

— Ну вже ж і половимо ми з тобою риби, синку! Готуй в'ятери, висиплемо.

Мотор завівся легко й теж загомонів весело, на повний голос. Баркас кинувся на хвилю, прудко взяв її і занурився носом у сріблясте шумовиння, яке сам же і збив.

Не говорили батько і син між собою про те, що сталося. Надто переповнювало їх щастя, щоб говорити. Та й слів не знайшлося б. Ту шалену, бурхливу радість можна було висловити тільки напруженими рухами, працею, фізичним зусиллям, таким, щоб аж м'язи боліли, щоб аж тріщало сухожилля! Може, людина саме тому й кидається у шалений, розвихрений, нестримний танок, що їй бракує слів для виявлення радості? В такому щасливому напівсп'янінні були зараз батько і син Фасулаті.

Вони зробили один захід, другий, обоє стали мокрі, але розкидали в'ятери й витягали, розкидали й витягали…

Їм іще й щастило. Риба ловилася велика, і її вже було півбаркаса.

Тільки коли поверталися з лову, сиділи тихі й стомлені і знову поглядали на вежу, вже як на свою рідну, з якою вони зв'язані не лише тим, що передали засилку, а значно більшим — одними думками, одним прагненням, одними діями в боротьбі проти фашистських окупантів. І Мікос не втримався, щоб не сказати хоч кілька слів:

— А все-таки ми обдурили гітлерівців!

— Ще й як! — радо відгукнувся Костас. — Вони на березі перекрили всі входи, а ми знайшли, як з моря…

Тільки надалі будемо обережніші, щоб не пронюхали.

— Авжеж. Тепер уже нам не треба домовлятися з вежею. Як прийдемо в море, вони вже й знатимуть. Та й трос загідь можна спустити.

Біля причалу вартував німець. Побачивши, скільки у баркасі риби, він вдоволено зареготав і захитав головою:

— Гут… гут…

— Бери свою пайку, Фріце, — цього разу ніскільки не шкодуючи риби, сказав Мікос і сам заходився наповнювати величезного кошеля, до якого скидали окупантам рибу після кожного улову.