Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Не богу молись, а їм… — Фасулаті підняв пальця, показуючи на верхівку гори.

— Кому «їм»? Про кого це ти?

— Їм, — ще раз ткнув пальцем на гору Мікос. — Дай мені склянку вина.

Марія мовчазно сходила в другу кімнату, поставила перед чоловіком обплетену лозою пляшку.

— Випий. Чому ти такий стривожений? Що з тобою?.. Але навіть випивши, Мікос не розбалакався, тільки звелів:

— Наготуй сухарів чим більше, сушених бичків і великий анкерок на воду.

Потім ліг і заснув.

Чи спав він, чи не спав, так і не міг збагнути. Щось верзлось таке, що й купи не трималося. Ніби ота вежа, котра височить на скелі під самим небом, потрапила в неймовірної сили шторм і її хитає, розгойдує, як величезний корабель, нахиляє набік, б'є важкими, чорними, запіненими хвилями. А на вежі, на самій її верхівці, широко розставивши ноги, стоїть Левко Пилипович і сміється так голосно, що навіть штормове ревище не може заглушити того сміху. А він, Мікос, начебто витає десь осторонь, як птах, і все це бачить, і не знає, чи йому радіти, чи боятись того несамовитого шторму і того розкотистого сміху… Зненацька гримнув тріскучий грім і над вежею, і над розбурханим, розлюченим, розгойданим морем. Грім ударив у вежу і Мікосові в груди. І Мікос застогнав протяжно, заметався на ліжку, безладно відмахуючись руками од того шаленого гуркоту…

Враз підхопився, сів, повів навколо себе безтямними очима й побачив поруч Марію. Обличчя її було біліше за полотно сорочки.

— Що це?.. Що це, Мікосе?..

— Це мені сон такий… жахний…

— Який сон? Що ти, бог з тобою!.. Вибухи!

— Вибухи? — перепитав Мікос, ще не вірячи.

— Авжеж. Здається, в бухті.

Обоє вони довго дивилися у вузеньке віконце, притулившись одне до одного, важко й нерівно дихаючи. Хряпнув дверима, прибіг з другої кімнати Костас, захриплим від сну голосом запитав:

— Що це воно?.. Де?..

— Хто його знає. Більше не чути… — Мікос відійшов од вікна, знову сів на ліжко. — Але якщо в бухті, то я здогадуюсь. Це Левко Пилипович щось утнув. Божевільний якийсь…

— Який це Левко Пилипович? — спитав син.

— Учитель твій колишній.

— Я щось нічого не второпаю, — сказав Костас, дивлячись на батька й не розуміючи. — При чому тут Левко Пилипович? Він же виїхав з усією родиною ще до того, як німці прийшли.

— Отож і виїхав… Не евакуювався він, а у вежі засів із своїми синами — з Василем, Грицьком та Андрійком. Ото він і не дає ворогам спокою. Зрозумів тепер?

— Що ти вигадуєш, Мікосе? Звідки ти знаєш? — підступила до Фасулаті дружина. — Може, тобі в цім сні приверзлося?

— А ти гадаєш, де я ввечері був?.. Там, у них, у вежі. Через те й наказав тобі сухарів та анкерок на воду приготувати. Сутужно вони там живуть, сам Левко Пилипович розказував. Та й своїми очима бачив…

— Які ж вони, хоч скажи? — допитувався Костас.

— А які можуть бути! Худі, стомлені. Але настрій бойовий, здаватися не думають.

Марія все ще не вірила:

— Та невже ж таки отой самий Левко Пилипович? Тихий же чоловік був, здається, і мухи не вб'є…

— Та кажу ж тобі, що сам бачив усіх! — уже почав сердитися Мікос. — Але — щоб губи на замок. Нікому ні слова, ні півслова… А ми з тобою, Костасе, якось уночі підемо. Харчі та воду понести їм треба неодмінно. Так домовилися…

А вранці від хати до хати полетіла чутка: «Оті, що сидять у вежі, потопили фашистського торпедного катера». Мікос Фасулаті аж руками об поли вдарив:

— Ну, не казав же я?.. Як же їм тепер допоможеш? Та гітлерівці після цього з них і очей не спустять!

Авіаційний наліт почався, коли сонце уже підбилося чоловіків у три. Літаки виринули з-за гори, із-за темного зубцюватого лісу, який на далекій відстані здавався кам'яним, змертвілим навіки.

Їх було два — літаки. Спершу вони покружляли над селищем, над бухтою, наповнюючи її залізним гуркотом, потім зникли за горою, лишивши після себе металеве відлуння, і несподівано знов загуркотіли під синім небом, порушуючи його одвічну мовчазність.

— Тримайтеся, сини, — сказав Левко Пилипович. — Це вони до нас прицілюються.

Він не помилився. Перші дві бомби вибухнули на схилі гори, але у вежу не попали. Тільки гидко завили, засвистіли осколки та дрібне каміння і затріскотіли по товстих сірих стінах, вириваючи шматки каменю.

— Може, давай спробуємо, тату? — показав Василь на кулемета. — А що, як пощастить…

Та Левко Пилипович не дозволив:

— Зіб'єш чи не зіб'єш, а з патронами у нас і так сутужно. Та й під бомби вилазити не слід. Мало що може статися.