Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

І з докором та жалем докинув:

— Ех, Мікосе, Мікосе! Не думав, що ти такий!..

Очі Фасулаті на мить пригасли, але раптом знову люто блиснули почервонілими білками:

— Що ви мене сльозою проймаєте?.. Мене не проймеш, я весь пересолений і морськими черепашками обріс!..

Тоді він таки виписався з колгоспу. Сам по рибу ходив. Іноді брав з собою маленького Костаса — привчав до моря. Але довго не витримав. Попросився знову до гурту. Його прийняли. Чого ж не прийняти? Поколобродив чоловік та й розуму набрався. А рибалка він добрий!..

І став Мікос Фасулаті знову колгоспником. Тільки часом за кухлем «аліготе» рибалки з жартом та сміхом згадували ту давню історію.

… Зненацька гострий яскравий велетенський меч прожектора розітнув чорну темряву ночі, розтяв навпіл бухту, майнув угору й швидко сковзнув по велсі. Левко Пилипович мимоволі щільніше припав грудьми до сухої кам'янистої землі.

«Дати б по тобі чергу з кулемета!» — подумав він, але це бажання так і лишилося нездійсненим. Спали сини, і чи варто тривожити їхній сон? Та й прожектор уже погас. Ніч стала ще чорніша.

Сини… Дивно, як воно в житті буває. Наче навмисне звела їх усіх доля до рідної хати напередодні війни. Ну, Грицько — цей завжди при ньому. Відтоді, як під час шторму баркас кинуло на камінь і Грицькові поламало ногу, його назавжди знято з військового обліку, бо кульгає. Андрійко малий іще, школяр. А Василь приїхав у відпустку з Кривбасу та й застряв тут, відрізаний лінією фронту, яка швидко наближалася до Криму. Ось так і зібралися всі докупи в час лихоліття.

… Не одразу Левко Пилипович втямив, що десь запрацював мотор. Приглушене рокотання його оддалік схоже на гудіння джмеля над сухими травами в гарячий серпневий день. Невдовзі в це рокотання вплелося ще одне, потім — ще… Наче вірьовочка із звуків звивалася.

Левко Пилипович дослухався. Звідки це?.. Та звідки ж, як не з бухти, як не від стінки, біля якої стоять ворожі катери!

Вийшов із своєї схованки і спустився трохи нижче. Воно хоч і не видно нічого, але чутніше… О, ще один катер запрацював… Що ж вони затівають? Навіщо серед ночі запустили мотори? Невже лагодяться вийти в море?

Це неспроста. Може, наш корабель десь хочуть перехопити та пустити на дно. Мабуть, пронюхали, що якийсь наш транспорт іде на Севастополь, везе зброю, одяг, медикаменти, людей. А може, наліт на якусь нашу базу вирішили зробити? Всього сподівайся. Не на прогулянку ж вони налаштовуються глупої ночі!

І Левко Пилипович побіг нагору, у вежу.

На порозі захекано сказав:

— Вставайте, сини!.. Чуєте? Бойова тривога!

Враз заворушилося, зашамотіло, забрязкало зброєю в кутках древньої вежі. Василь, Грицько і Андрійко одразу ж схопилися на ноги, ніби тільки й чекали цього наказу.

Андрійко так швидко підбіг до батька, що з розгону ткнувся обличчям йому в груди. Левко Пилипович провів долонею по голівці, пальці відчули тепло м'якого ще, дитячого волосся. Щось на мить згадалося домашнє, затишне, обпекло вітерцем спогаду й не стало… І волоссячко вже прохололо після сну. Андрійко стояв і діловито поправляв на собі гранати за поясом, гвинтівку на плечі.

— Що сталося, тату?

— Думаю, що їхні катери хочуть вийти в море. Давайте їх тут переймемо. Мотори запустили.

— А може, просто прогрівають? — поміркував Грицько.

— Не зима, навіщо ж їх прогрівати?.. Ні, щось вони мають собі на меті. Приготуйте, хлопці, зв'язки гранат. По три штуки зв'язуйте.

Всі четверо подалися на скелю, що козирком нависла над горловиною бухти. Залягли на ній. Звідси добре чути, як далеко внизу сонно треться об скелю море сірою спиною хвиль і дихає нерівно й важко, ніби йому сняться тривожні сни. Німує протилежний берег, теж високий і стрімкий, але значно нижчий за той, на якому стоїть вежа, тому вдень його так само добре видно, як і бухту. Ліворуч у безкраїй і неосяжній темряві глухо й невиразно гомонить море, а праворуч, не стихаючи, рокочуть мотори.

— Значить, так, хлопці, — повчає Левко Пилипович, — як тільки передній катер опиниться під нами, так і бий… Та — прицільніше. Марно гранат не шпурляти.

— Зараз ми їм влаштуємо ілюмінацію, — нахваляється Андрійко, кивнувши головою в бік бухти.

— Отут, у вузькому проході, вони неодмінно збавлять хід, — міркує вголос Грицько. — Не промахнемось.

— Якби нижче трохи, — з жалем додає Василь, — а то все-таки височенько.

— Коли б ми були нижче, то нас би вже давно звідсіля викурили. В тому наша й перевага, що до нас не дістати, — зауважує Левко Пилипович.