Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Так оце він з Геною аж у Партизанські катакомби пішов? — злякано запитала Марія Павлівна і пригрозила: — Ну, я ж йому…

Федькова розповідь начебто й заспокоїла трохи Марію Павлівну. Тепер вона хоч знала вже, де ж саме Сашко з Геною. Але разом з тим жінка й стурбувалася. Ті Партизанські катакомби! Небезпечно туди потрапляти дітям. Можуть зайти в такі місця, що й не виберуться. І чого йому треба було в катакомбах?.. Та ще ж — подумати тільки! — і Гену з собою потяг…

За думками незчулася, як і до власної хати дійшла.

А тут знову морок ніби холодними руками обняв, здавив.

Смутком прищемилося серце. Пусто у хаті без Сашка. Один еін у неї лишився після того, як ворожа куля скосила чоловіка на війні. Єдина любов і єдина надія.

Багато є таких батьків, що мають звичку кожному зустрічному похвалити свою дитину. А вона, Марія Павлівна, не вихва ляється Сашком перед сусідами — в серці любов до своєї дитини носить. Вона не вміє ніжно пестити, цілувати на людях, та він би й не відповів їй на ті відкриті, показні ласки. Зате люблять вони одне одного глибоко…

Довго сиділа Марія Павлівна на самоті і багато думок передумала.

А потім її вже й острах узяв: де ж все-таки Сашко з Геною? Час би вже й повернутися.

І раптом знову пронизала гостра думка:

«А що, як заблудилися хлопці в катакомбах?..»

Так, це справді могло трапитись. Адже Марія Павлівна добре знає, як химерно покручені оті підземні коридори. Тягнуться вони і прямо, і вліво, і вправо, ніби вулиці та провулки у величезному місті. На кожному кроці — загадкові зигзаги, закручені петлі, глухі тупики. Ідеш наче сюди, а виходить, що треба було інакше йти. Марія Павлівна жила там під час війни. Спершу воду партизанам носила, потім у підземних майстернях працювала — шила, латала. Але й сама не всі входи та виходи знає. А Сашко ж тільки раз там був, та й то недалеко повів їх учитель, Федір Семенович…

Учитель добре знає катакомби. Командиром партизанського загону був. Але чи зручно турбувати його серед ночі?.. Тільки клопоту наробиш. А тим часом Сашко прийде, виявиться, що все гаразд, і — соромно буде перед Федором Семеновичем!..

І знову сидить Марія Павлівна, жде…

Уже й серце болить, а жде, надіється.

Ні, немає Сашка. Мабуть, таки заблудились хлопці.

Ага, нарешті! Знайомо рипнула хвірточка.

Марія Павлівна кинулася до порога.

Ні, не він.

У двір зайшов Генин батько, Ярослав Никанорович. Ото клопоту буде!

Ярослав Никанорович повільно переступив поріг і, дивлячись на Марію Павлівну печальними очима, промовив:

— Досі немає Гени. Це ж просто жах!

— І мого немає, — сумно сказала жінка.

Ярослав Никанорович сів на стілець, поскаржився:

— Дружина аж захворіла. Що його робити, я й сам не знаю. Марія Павлівна подивилася на його маленьку, зігнуту, придавлену горем фігурку й сказала:

— Чого ж так будемо сидіти? Ходімо шукати.

— Де шукати серед ночі? — в голосі чоловіка було чути справжній розпач.

— Ходімте, — твердо і коротко сказала ще раз і, накинувши на плечі жакетик, рушила до дверей.

Він пішов за нею, мовчазний і покірний.

Вона знала, куди йде. Біля школи жив Федір Семенович.

Вікна в його хаті вже не світилися, але Марія Павлівна постукала.

Виявилось, що Федір Семенович тільки ліг, ще не встиг заснути. Впізнав жінку, запитав:

— Що трапилось, Маріє Павлівно?

— Сашка і Гени немає. Кажуть, що вони в Партизанські катакомби пішли. Боюсь, чи не заблудилися хлопці.

Марія Павлівна не могла розглядіти в пітьмі обличчя вчителя, але добре знала його і уявляла, як стурбовано звелися у нього над переніссям широкі чорні брови.

— Погано, — промовив він. — Там є такі закутки, що й дорослому не під силу їх запам'ятати. А це ж — діти. Я зараз…

Швидко він вийшов одягнений, сказав:

— Самим нам важко буде шукати хлопців. Треба обійти і короткі катакомби, і довгі. А ви ж їх самі як слід не знаєте.

— То що ж робити будемо? — запитала Марія Павлівна ослаблим голосом.

— Підемо зараз в піонерський табір, хай директор дасть нам на підмогу хлопців старшого загону і вожатого. Я вже двічі водив їх на екскурсію в катакомби, там хлопці серйозні, надійні.

Через півгодини піонерський табір ожив. Перегукувалися голоси. Спалахували смолоскипи. Вожатий, стрункий чубатий юнак, готував піонерів до незвичайного походу.

Не було ще такого в таборі, щоб серед ночі підіймали з ліжка. Але й не знайшлося жодного піонера, який би відмовився піти до Партизанських катакомб.