Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Він дмухнув, і хлопців окутала темрява. Обом стало моторошно. Гена ближче присунувся до Сашка, щоб відчувати його весь час біля себе.

— Ти не тремти так, — сказав Сашко, намагаючись голосом заглушити в собі той страх, який почав оволодівати ним.

Власне, він боявся не темряви. Його лякала думка про те, що вони, мабуть, таки справді заблудились. А якщо це трапилось, то нелегко буде їм вибратися звідси. Федір Семенович розповідав, що в партизанів було багато ліхтарів не тільки звичайних, але й кольорових, зелених, синіх. Їх розвішували так, щоб по вогнях можна було визначити, куди треба йти. А що робити йому, Сашкові, з своєю свічечкою?.. Ех, наробив їжачок лиха!..

Хлопець сидів і пригадував, як вони з Геною увійшли в катакомби, куди потім повернули, які прикмети траплялися на шляху… Звичайно, зараз треба брати ліворуч і тільки ліворуч, а там уже й до виходу недалеко…

Сашкова мама повернулася з роботи, зайшла у двір, який заріс густим кучерявим споришем, ступила на ґанок, відчинила двері і дуже здивувалася, що син не зустрів її. Сашко, хоч часом і був хлопчиком пустотливим, але разом відзначався хазяйновитістю та працьовитістю. Його маленькі загорілі руки уміли звільнити маму від різної домашньої роботи: вони копали землю, рубали дрова, носили воду, пришивали ґудзики і навіть готували нехитру страву — пшоняний суп чи товчену картоплю до оселедця.

Знаючи, що мама дуже втомлюється на роботі, Сашко часто зустрічав її готовою вечерею. Їжа не завжди була смачною, але мама не сердилась, а, навпаки, хвалила Сашка і ніжно гладила його по білявій голівці.

— Отаким і рости, синку, до роботи радий, до людей щирий, — казала вона йому, і в такі хвилини обом їм було дуже гарно.

Тепер Сашка не було. З хати на неї повіяло незвичною і якоюсь порожньою тишею.

Проте Марія Павлівна, не довго думаючи, закачала рукава й почала готувати вечерю. Ось скоро прийде Сашко. Набігався, мабуть, за день і голодний.

Та нехай і побігає трохи. Незабаром вже і в школу. А він — то дома якусь роботу робить, то сітки в'яже, то з рибалками в море ходить. Допомагає заробити грошей. Бо скільки їх не заробляй, а все мало. І собі треба одяг придбати, і Сашкові. На ньому все просто горить. Купила чоботи минулої осені — зносив. Нові треба купувати. З пальта виріс. Штани геть витерлись. А ще ж і портфель потрібний для книжок та зошитів. Бо любить він, щоб книжки в нього завжди були цілі та чисті…

Ось уже й вечеря готова, а Сашка немає. Де ж це він гасає так довго?.. Може, піти до сусідських дітей та розпитати?

Еге ж, таки треба піти.

Марія Павлівна вийшла з хати.

Вечоріло. Попід будівлями і в кущах залягали перші сутінки. Море втратило свої чудові денні барви і лежало оддалік величезною темною масою та глухо гомоніло, немов велетень у неспокійному сні. Десь далеко на ньому плив вогник, який нагадував самотню зірочку. Марія Павлівна знала, що то — клотикова лампочка на якомусь невеличкому суденці, що, незважаючи на темряву, йде своїм курсом, розтинаючи важкі хвилі гострим кілем… Минуть роки. Сашко стане дорослим і, мабуть, теж буде моряком, як і його батько колись, і отак само, як ті невідомі їй мореплавці, вночі гойдатиметься в морі. А вона стоятиме на березі і бачитиме рухливий вогник та думатиме про сина…

Марію Павлівну охопило тужливе почуття самотності. Чомусь їй захотілось заплакати. Отак сісти на теплу, нагріту за день землю й заплакати, щоб ніхто не бачив. Але вона тільки зітхнула глибоко та важко й неголосно гукнула:

— Сашко-о-о!..

Ніхто не відгукнувся на її голос.

Жінка ще кілька разів покликала хлопця, а потім повернулася на найближче світло. Постукала в шибку.

— Ваш Федько дома? — запитала вона сусідку, яка вийшла з хати.

— Дома. А що таке?

— Щось Сашка мого й досі немає. Боюся, чи не сталося з хлопцем якогось нещастя.

— Федько, а йди-но сюди! — погукала господарка свого хлопчика.

Той вийшов, підсмикнув штани, шморгнув носом.

— Ви про Сашка питаєте?

— Еге ж, Федю, про Сашка. Чи ти не знаєш, де він може бути?

— А вони з Геною до Синього каміння пішли. І ми з Василем ходили, і Костя з Вітькою… Тільки ми вже всі повернулися, а їх ждали-ждали та й розійшлися.

— І ти оце, харцизяко, аж біля Синього каміння був! — нагримала мати, докірливо хитаючи головою. — Чого тебе туди носило?

— Та ні… Ми не дійшли… Як уперіщив дощ, то ми з дороги й повернулися… А Сашко, той не повернеться. Казав, що й у Партизанські катакомби зайде.