Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Я пішов у кубрик, ліг…

Прокинувся, коли в круглі ілюмінатори вже дивився сірими очима ранок. Чому я прокинувся, і сам не знаю. Мабуть, тому, що не чути було звичного гудіння мотора. Шхуна йшла, хвилі терлися об борти — це мені було чути, а мотор мовчав.

Дивно!..

Я миттю схопився, вибіг на палубу. І тут побачив, що ми йдемо під парусами. Мабуть, паруси поставили вночі, коли я спав!.. Як же так, що мене не розбудили?..

Вітер дув балів на чотири-п'ять. Море проти вчорашнього дуже змінилося. Воно геть зовсім розбурхалось, розлютувалося. Наздоганяючи одна одну, котилися високі, з холодною сивою гривою хвилі. Шхуна, нахилившись трохи на правий борт, різала їх своїм гострим кілем і стрімко летіла вперед. Її гнали тугі, наповнені вітром паруси.

Над головою висіло низьке темно-сизе небо. Нічого доброго воно не віщувало.

Отже, синоптики таки не помилились!..

Невдовзі небо ще дужче потемніло і мов ожило. На ньому заворушились густі й важкі хмари, ніби там зрушили з місця й почали пересуватися велетенські гори. В одному місці вони почали згущуватись і набирати форми товстого і довгого хобота. Густу чорноту неба зненацька розітнула сліпуча блискавка. Одночасно вдарив неймовірної сили грім. І линув густий холодний дощ.

Вода в морі саме під тим велетенським хоботом, що звис із неба, почала випинатись горбом та підніматись вище і вище угору. Швидко вода і хмара з'єднались, утворивши фантастичний стовп заввишки, може, з кілометр або й більше. І цей стовп почав рухатись, наближаючись до нас…

Це був смерч — рідкісне явище на Чорному морі.

Досі я бачив смерч лише в підручниках та на картинах, а тепер довелося побачити його таким, як він є насправді.

Євграф Євграфович якось розповідав, що жоден корабель, хоч який би він великий був, не витримає поєдинку зі смерчем. Налетівши на корабель, смерч закручує його, засмоктує в морську безодню.

Все це миттю промайнуло в моїй голові. І не встиг ще я подумати, що ж вирішить зараз дядя Влас, як з містка пролунало:

— Паруси геть! Завести мотор!

Наказ було виконано швидко.

Хоч смерч був ще далеко, але вже почувалося холодне дихання страшної стихійної сили, яка підняла аж до хмар велетенський водяний стовп і крутить ним і жене його по неозорих просторах оскаженілого, розвихреного моря.

Хапаючись за різні речі руками, я попрямував до стернової рубки. По дорозі мене мало не змило водою, яка так і гуляла по палубі… І тільки я встиг вскочити в рубку, зачинити за собою двері, як з переговорної труби вирвався вкрай схвильований голос дяді Власа:

— Левко, ти в рубці?..

— В рубці!

— Без мого дозволу нікуди не виходити!

— Єсть не виходити.

Тепер я міг тільки крізь ілюмінатори спостерігати, що діється на палубі й на морі навколо нас.

А діялось таке, що важко й описати. Шхуна раз у раз занурювалася носом у воду і аж зупинялася на якусь мить, мотори неспроможні були пробити товщу води; здавалось, що вже далі ми й не підемо. Але ні, шхуна все-таки скидала з своїх плечей воду і знову опинялась на високій хвилі. Тоді по палубі з лютим сичанням перекочувались піняві вали і, вже безсилі, зникали за бортами.

Я бачив, як один такий водяний вал збив з ніг боцмана, що пробирався від шлюпки по лівому борту, мабуть, на капітанський місток. Збив і покотив по палубі, як легеньку тріску. На якусь мить він і зовсім зник під водою. Я скрикнув несамовито:

— Боцмана змило!

Ваня швидко повернув зблідле перевтомлене обличчя до ілюмінатора, не знімаючи рук із штурвала.

Але в ту ж мить ми побачили боцмана біля леєрів. Вода схлинула, а він притьмом звівся на рівні ноги і, балансуючи, побіг на місток до дяді Власа. Виявилось, що його й не могло змити за борт, бо він завбачливо обв'язав себе вірьовкою та прикріпився до якоїсь залізної скоби.

Ваня усміхнувся полегшено і сказав:

— Даремно ти злякався за нашого боцмана. Він такий, що й чорта перехитрує.

На лобі у Вані блищали краплини поту.

Я знову припав до ілюмінатора. Велетенський водяний стовп, здавалось, рухався на нас. Шхуну то клало на борти, то розвертало так, що Ваня аж зубами скрипів, натискуючи на ручки штурвала, то піднімало носом угору, то спускало вниз… Натужно ревів мотор, вибиваючись з останніх сил, а шхуна борсалась у хвилях, мов жива істота. Чутно було, як тріщать шпангоути, здавалось, судно от-от розвалиться…

Чи встигнемо втекти, поки водяний стовп втратить силу, почне осідати в море?.. Чи не відмовить мотор?.. Чи витримає саме судно?..