Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Гаразд! — голос у трубі пролунав задоволено. — Прямо по носу маячок бачиш?

— Бачу.

— На нього й тримай.

— Єсть, тримати на маячок! — весело вигукнув я.

Та й як не радіти? Я без будь-чиєї допомоги виконав команду, змінив курс корабля!.. І знову зароїлись мрії-думки. Добре було б, якби мене побачили. Хай би побачила і Марія Степанівна. Тоді вона більше не казала б, що Левко Лебідь здатний тільки на всілякі витівки…

Зайшов Ваня.

— Ну, досить з тебе на перший раз. Втомився?

— Ні, — відповів я, хоч насправді почував, що таки втомився. Не так, як учора на камбузі, а якось по-іншому.

— Знаю, що втомився, — поблажливо сказав Ваня. — Я коли вперше постояв за кермом, то в мене і руки, й ноги тремтіли. Капітан за найменше відхилення від курсу таких чортів давав, що я мокрий робився… Ти нікуди не йди. Дивись, як швартуватись буду. Вчись.

В ілюмінатор нам уже видно було берег. Прямо на крутій скелі стояв невеликий самотній маяк. Праворуч від нього підковою вгиналася бухта з рибальськими ботами й шаландами, а ще далі берег ставав зовсім пологий, а на ньому виднілися поодинокі кущі та дерева.

Входили в бухту. Недосвідчений стерновий тут міг зіткнутися з іншим судном, наскочити на гнилу палю, яких багато лишилося від старих причалів, погнути гвинта. Але Ваня вів шхуну спокійно і впевнено. А з переговорної труби одна за одною надходили такі ж спокійні команди: «Ліворуч трохи… Прямо… Праворуч…», дзенькав машинний телеграф. Шхуна ставала бортом до причалу.

— Швартуватись! — загримів голос боцмана, який саме проходив повз стернову рубку.

Я побіг на корму, схопив швартовий кінець, розмахнувсь і кинув його на берег якомусь рибалці. Але кінець заплутався вже в повітрі і не долетів до берега, а впав у воду. Я швидко витяг його, намотуючи на руку кільцями, і кинув ще раз. Та мені знову не пощастило. Я зачепив сам себе мокрим кінцем по обличчю. Було дуже боляче, але ще дужче — соромно. Адже на мою невправність мовчазно дивився з свого містка дядя Влас. Дивилася вся команда шхуни. Дивилися рибалки на березі!..

Підійшов боцман, взяв кінець у мене з рук.

— Ось як треба…

Боцман так вправно кинув кінець, що він, розкрутившись у повітрі, як пружина, сам надівся петлею на тумбу. Я стояв ні в тих ні в сих і не знав, що мені робити. Але той же боцман мене й виручив:

— Розійтись по приборках! — наказав він команді і обернувся до мене. — Не соромся, навчишся. Вченими не родяться, а робляться. А зараз біжи у кормовий відсік, візьми швабру і мий палубу.

Синоптики сповістили по радіо, що наближається шторм. Рибальським суднам доведеться відстоюватись у затишній бухті, чекаючи сприятливої погоди. Наша шхуна відстоюватись не могла. Вона мала забрати наловлену рибу і негайно повернутись на базу.

Спершу я навіть не повірив, що буде шторм. Звідки йому взятися? Небо таке чисте й синє, як і було. І вітру майже нема.

Але у всіх на обличчях лежала тривога. Рибалки нервували, покрикували один на одного, квапились. Мабуть-таки не даремно. Вони вже всього бачили на своєму віку.

Бухта була дика, не обладнана, і рибу з спеціальної загати-водоймища вантажили вручну. Працювали всі — і рибалки, і матроси. Одні накидали її підсаками у великі круглі кошелі з двома ручками. Інші ставали у два ряди одне проти одного і передавали кошелі з рук у руки.

Ті, що стояли на палубі, спритно підхоплювали кошелі і висипали рибу в трюм.

Мене поставили накидати в кошелі рибу. Для тринадцятирічного хлопця це була найлегша робота. Як і всі, я був у парусиновій робі, у високих гумових чоботях.

Спершу робота здалася мені справді неважкою. І я радий був, що працюю в цьому великому гурті людей нарівні зо всіма.

Але непомітно підкралася втома. Від того, що я раз у раз нахилявся, у мене почав боліти поперек. Хотілося хоч на хвилинку випростатись і так постояти, тримаючи руки на крижах. Але припиняти роботу не можна. Всі працюють у швидкому й чіткому ритмі. І якщо я зупинюсь, то цей ритм буде порушено!.. Ні, такого я дозволити собі не міг. До того ж я теж пройнявся тривогою цих людей, зв'язаною з наближенням шторму.

Та вже не тільки поперек, але й руки і плечі боліли від перевтоми. Моя парусинова роба намокла, стала ніби залізна і терла тіло. Натерті місця пекло вогнем.

Я з надією поглядав на людей: може ж таки хтось із них крикне: «Перепочинок»?

Але вони працювали й працювали в тому ж шаленому ритмі, який взяли напочатку. Вони не тільки не думали перепочивати, а ще й підганяли один одного короткими, різкими вигуками: