Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

І я заходився невміло перемивати посуд. Може б, я ще довго з ним вовтузився, але до мене підсів Гриша і, як завжди весело, сказав:

— Ну, хай вечеря вариться. Давай допоможу.

І знову я зчудовано стежив за його руками, які наче гралися тими мисками, ложками, чашками та виделками. Миски лягали одна на одну — чисті й сухі, ложки й виделки летіли у спеціально для них призначений ящик, чашки ставали струнким рядочком.

А Гриша знову мене хвалив:

— Ти беручкий хлопець. Я ж бачу: і не вмієш до ладу, і важко тобі, а не відступаєш. Молодчага!.. У нас перед тобою юнга був, Сашко, так той з нашої шхуни у військово-морське училище пішов. Наш шкіпер, Влас Микитович, любить таких хлоп'ят, як ти. У нього своїх дітей немає, то він чужих виховує… Ну, от і все, помили… Тепер ти сьогодні вже вільний. Після вечері я сам помию посуд, бо бачу, заганяв тебе зовсім…

Я ходив по судну, заглядав у всі закутки.

Нам зустрівся невеликий військовий корабель, і я почув, як дядя Влас наказав:

— Сигнальник! Привітайте судно!

Сигнальник тричі опустив і підняв прапор на щоглі. Зустрічний корабель відповів нам таким самим привітанням. Ми розминулись.

Знову було тільки море з далеким горизонтом, який ніби підперізував небо, дув зустрічний вітер і витанцьовували хвилі.

З капітанського містка до мене прийшов Прибій. Удвох з ним ми довго сиділи на спардеку [4] Спардек — легка надбудова над першою палубою судна. в затишку. Я гладив його густу теплу шерсть, а він вдоволено мружив очі і кумедно фуркав чорним носом, коли нас оббризкувало солоним водяним пилом.

До вечері я ще тримався. А коли всмак поїв золотавого флотського пилаву з бараниною та ще й запив таким компотом, якого дома ніколи й не куштував, то з насолодою подумав про ліжко. Проте, побачивши, що Гриша почав мити посуд, сам підійшов до нього.

— Давай я помию.

Він зиркнув на мене зацікавлено. Потім скинув з свого плеча рушник і почепив на моє.

— Мий, якщо така вже охота.

Охоти у мене ніякої не було, але щось змушувало мене напроситись на роботу.

Перемивши посуд, я ще витер шваброю палубу на камбузі і вже потім попхався у кубрик до свого ліжка. Поклав голову на подушку, витяг ноги й одразу ж відчув, як болять усі кісточки…

Хороше лежати отак, не рухаючись, почувати, як тебе гойдає на хвилях, ніби в колисці, слухати шерхіт води за бортом і невтомну пісню невидимого мотора.

Я засинав. Завтра боцман знову поставить мене до якоїсь роботи, і я знову буду натруджувати вже й так натруджені кісточки. Але то буде завтра, а сьогодні — спати, спати…

Скільки я проспав, не знаю. Але прокинувся від невиразного передчуття, що ось зараз, як тільки розплющу очі, побачу щось таке, що принесе мені радість.

І передчуття не обдурило мене.

Біля мого ліжка на задніх лапах стояв Прибій. Передніми лапами і зубами стягав з мене ковдру. Трохи осторонь, у струмені світла, що лилося з відкритого люка, усміхався до мене дядя Влас — тією доброю та дружньою усмішкою, яку я знав дома.

— Пора на вахту, юнго!.. Вставай, Левко, бо отак і сніданок проспиш.

Я миттю схопився, почав одягатись.

— Зроби фіззарядку на палубі, — порадив дядя Влас. — День сьогодні — просто диво!

Я почував, що добре виспався. Швидко побіг на корму, де найменше гойдало, і почав нахилятись, присідати, махати руками та ногами. Чисте морське повітря, таке чисте, якого більше ніде й не знайдеш, наповнювало мої легені. Прибій, думаючи, що я з ним граюсь, хапав мене за ноги й за руки та намагався обняти лапами за шию.

Підійшов Гриша, весело сказав:

— Оце правильно! Сам люблю гімнастику, та не хочеться її робити… А ти гарненько поспав після вчорашнього чергування. Влас Микитович наказав не будити, поки не виспишся.

«Як же я вчора міг погано подумати про дядю Власа?» — докорив я собі. А в Гриші запитав;

— Сьогодні знову будемо картоплю чистити?

— Ні, сьогодні не твоя черга. У мене вже інший помічник.

Біля камбуза сидів і чистив картоплю палубний матрос Вітя, вертлявий, невисокий на зріст, з рудуватими, закрученими вгору вусиками. Чистив картоплю він не так віртуозно, як Гриша, але набагато швидше, ніж я.

Коли я поснідав, мене покликав дядя Влас.

Вперше за час походу я піднявся крутим трапом на капітанський місток. Мені аж дух перехопило, коли я став і оглянувся навколо себе. Тепер палуба лежала вся внизу. Було добре видно і корму, і ніс корабля. Море стало ще ширшим, а небо — вищим і яснішим. Скільки простору! Яке роздолля!..