Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Збирала вона мене в море ретельно. А над усе турбувалася, щоб я там не мерз. Витягла з шафи мої теплі сорочки, вовняні шкарпетки, приготувала зимове пальто і шапку, поклала до чемодана плетені рукавички, шерстяний шарф.

— Моряки — люди звичні, — повчала мама. — Їм все одно, що холодно, що жарко. А ти бережи себе, щоб не простудився… А лікар у них на шхуні є?.. — раптом аж зупинилася мама.

— Аякже! — впевнено сказав я, хоч і сам до ладу не знав, є там лікар чи немає. — Яке ж судно виходить у море без лікаря?!

Ці слова заспокоїли маму, однак вона сказала:

— Знаємо тих лікарів!.. Візьми ось краще з собою. Це — від голови… Це — від нежиті… А ось це, коли горло, не дай бог, заболить. А це — від живота… Я тобі понадписую. І не забувай смоктати полівітаміни, по дві таблетки в день.

Прийшов дядя Влас, веселий, жвавий, увесь пропахлий морем.

— Ого-го! Та ви Левка ніби на Північний полюс виряджаєте!.. А втім, є таке прислів'я: ідеш у море на тиждень, бери харчів на три.

Мама просяяла, що дядя Влас її підтримав, і сказала мені таким тоном, ніби я їй щось заперечував:

— Ото чуєш?.. Я знаю, що роблю!

Всю ніч мені верзлось щось таке, що й на голову не натягнеш. Я часто прокидався. І тоді одразу ж припадав до вікна: чи не світає? І дослухався сторожко: чи не встав уже дядя Влас?…

Але зрештою заснув таки міцно. Бо не одразу дійшов до моєї свідомості дужий голос дяді Власа:

— Гей, юнго! Пора на вахту!

Я схопився як опечений. Швиденько вмився, вкинув щось у рот і сказав, що готовий хоч і на полюс.

— Ми Прибоя візьмемо з собою, — сказав дядя Влас. — Нехай оморячується.

Всі троє вийшли з хати.

Сонце ще не зійшло, хоч край неба вже зарожевів. День обіцяв бути чудовим. Дихалось легко, і ми йшли швидко.

Шхуна погойдувалась на воді біля причалу, ніби обновлена. Та її й справді обновили невтомні матроські руки. Команда пофарбувала борти, помила дерев'яну палубу і брезентові чохли на двох шлюпках-«тузиках», що стояли по правому й по лівому борту, до блиску надраїла мідні частини.

Хоч судно було рибальське, дядя Влас привчив свій екіпаж до такого ж розпорядку життя і такої ж дисципліни, як на військовому кораблі. Коли він ступив на палубу, боцман доповів, що корабель до походу готовий.

— Оце наш новий член екіпажу, — показав на мене дядя Влас. — Юнга Левко, про якого я вам уже казав. Приймайте його в нашу сім'ю.

Екіпаж шхуни був невеликий: боцман, сигнальник, стерновий, два палубні матроси, два мотористи і кок, який виконував також обов'язки радиста й медичного санітара, коли треба було.

Боцман, коротконогий і широкогрудий, як Котигорошко, мав такі кущуваті навислі брови, що аж дивитись страшно. А коли він заговорив, то в мене й геть мурашки побігли по спині. Досі Я думав: якщо є на світі бас, то це — у дяді Власа. Але у боцмана був такий могутній, громоподібний голос, якого я ще зроду не чув.

— Ходімо, юнго, покажу, де спати будеш.

Крізь вузенький круглий люк ми спустилися в невеликий кубрик. Тут так само, як і на палубі, було чисто й охайно. Стіни біло вилискували. На коричневому лінолеумі під ногами не побачиш жодної порошинки. В мідяшки можна дивитись на себе, як у дзеркало. Ліжка акуратно застелені.

— Оце твоє ліжко, — показав боцман. — Щоб завжди було заправлене. Плавав уже? Знаєш порядки на судні?

— Ні, оце вперше.

— Ясно. Ну нічого, знатимеш… Своє барахло скидай. На ось корабельну робу — штани й сорочка, це — тільняшка. І одягайся зараз, бо в поході працювати доведеться. Відпочивати ніколи буде.

Я швидко переодягся. Все було ніби на мене й шите. І тут я побачив, що цей страшний боцман уміє посміхатись. І обличчя його від цього стало навіть приязним.

— Це Влас Микитович про тебе подбав, — пояснив він, смикаючи мене за рукав. — Заздалегідь наказав пошити… Візьми ось гумові чоботи і зюйдвестку. Це як шторм буде…

В цю мить задзвенів ручний телеграф, і з капітанського містка пролунав голос дяді Власа:

— По місцях стояти, зі швартових зніматись!

— Давай на корму, — сказав боцман. — Будеш приймати й-віддавати кінці. Тільки за борт не впади.

Крутим дерев'яним трапиком я вискочив услід за боцманом на верхню палубу й побіг на корму.

— Віддати правий кормовий!

Я миттю зняв з причальної тумби швартовий кінець.

— Віддати лівий!..

Я зняв і лівий і, стрибнувши на палубу, доповів:

— За кормою чисто!

Ніхто мене цьому не вчив, і я навіть не був певен, що обов'язково треба доповідати, але я бачив і чув, як це роблять матроси військових кораблів, і вирішив наслідувати їхній приклад.